Читати книгу - "Прощення"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
У залі стримані оплески, приглушене світло, починається вистава. Білий і Роза стежать за Водою, який тисне руку президентові й міністерці культури, сідаючи поруч на вільне місце у першому ряду.
Оформлення сцени мінімалістичне, на ній приблизно 15 акторів, усі нерухомі. Першим говорить слуга:
Чи ви розумієте, що світ назавжди змінився? Mмм? Так? Ні? Я хочу сказати, що прості ідеї завжди мають довготривалі наслідки. Всі мої думки рухаються в одному напрямку: коли, щоб захопити владу, об’єднуються злі люди, то це обов’язково мають робити і чесні. Все це дуже просто. Ах, війна ще не почалася, а коли немає війни, то нема й миру.
— Скільки триває вистава? — питає Роза.
— Майже три години, з двома антрактами, — шепоче Білий.
— Ти знаєш текст?
— Я дуже добре знаю роман. Я не знаю цієї переробки, але кілька років тому теж написав сценарій. Його ніколи не ставили, — продовжує Білий. За мить чоловік знову нахиляється до Рози і шепоче: «І ніколи не поставлять».
На сцені графиня Ростова з циліндром на голові:
Я вірю тільки в Бога і нашого дорогого царя (цілує імператора Олександра). Миколо, Ви врятуєте Європу від цього вбивці та грабіжника. Наташо! Це може звести з розуму. C’est à en devenir folle. On dirait, que le monde entier a perdu la tête.[39] Як можна далі терпіти цю особу, яка загрожує всім і кожному. Миколо! Наташо!
— Залишайся тут, — шепоче Білий.
— Куди ти? — запитує Роза.
— Вода. Бачиш, він виходить із зали, я за ним. Нікуди звідси не йди.
Білого на мить засліплює світло в коридорі. Порожні сходи, сірий поморський мармур, модернізм, великі кришталеві люстри.
Білий спускається на перший поверх, чує голос із гардероба.
— Вже йдете, пане мер?
— Ох, дівчатка, добре вам, розважаєтеся в театрі весь день, а хтось у цій країні мусить працювати. Подай-но мені пальто, я тільки візьму цигарки і вже віддаю назад. Ось так.
Білий бачить, як Вода розмовляє з однією із гардеробниць.
— Чим ви, дівчатка, займаєтесь, коли не працюєте, тобто коли ви не в театрі?
Гардеробниці хихочуть.
Вода кладе цигарки в кишеню піджака і повертає до чоловічої вбиральні. Білий іде за ним, стає поруч, біля сусіднього пісуару.
— Нудна вистава? — каже Білий.
— Та шо я знаю, я по театрах не спеціаліст, — каже Вода, двічі глибоко затягуючись димом, гасить цигарку в пісуарі, застібає блискавку.
Білий ступає за Водою до умивальника.
— Пане мер, можна дещо у Вас запитати? Люди кажуть, що Ви пристрасний мисливець.
Вода перериває його строгим поглядом: «Ти шо, журналіст?»
— Ні, ні, я теж часом трохи полюю, тож хотів просто порадитися з Вами, бо ж у Вас досвід.
— На кого полюєш?
— Ну, я тільки починаю… — каже Білий, витягуючи з кишені ручку.
— Мисливство — це найперше турбота про тварин, це головне, а вже тоді відстріл. Я лише тамтої зими завіз для косуль більше, як двадцять причепів сіна й кукурудзи. Ти в якому мисливському клубі?
Білий зупиняється.
— А знаєш, шо я думаю? Я думаю, ти ніякий не мисливець, а журналіст, який зібрався мене надурити, — навісніє Вода. — Шо там у тебе в руках, покажи!
— Ручка, — каже Білий, піднімає її в повітря.
— Точно мікрофон. Дай сюди, придурок, — каже Вода й кидається на Білого. Обидва падають на підлогу. Вода обшукує кишені Білого й витягує візитки австрійського державного радіо.
— І шо то? Шо то таке, ти, дебіл? Переслідуєш мене? Мене? Та в тебе на лобі написано, що ти ніколи не держав у руках рушницю! Я покажу тобі, шо таке мисливець. Зараз я тобі покажу!
Вода тягне Білого підлогою до раковини унітазу. Білий опирається, але Вода міцно тримає його за шию.
— Знаєш, як ми в Югославській армії тренувалися на підводних човнах? Зара побачиш.
Вода заштовхує голову Білого глибоко в унітаз, тупий удар, з носа Білого тече кров. Вода спускає воду, чекає, поки бачок наповниться, тоді знову спускає воду.
— Американські морпіхи називають це «симуляція утоплення», — каже задоволено Вода.
Білий починає ковтати воду, вона заливає його разом із кров’ю. Вода тримає міцно, Адам не може вивільнитися.
— Такі пацюки-журналюги, як ти, заслуговують на це. Мисливець! Ото вигадав! Ти знаєш, шо ви, журналісти, мені зробили? Ви знищили мою сім’ю. Куди б я не йшов, ви вічно ходите за мною. Вранці біля хати мене ждуть пташині кормушки з камерами. А вже у дванадцять дня я появляюся у свіжих новинах на телебаченні. Зарази такі!
Білого знову заливає вода, вривається йому в легені. Ось, ось, мимо. Ця думка тне Білого, мов кинджал, розрізає його на дві частини.
Білому здається, що він відірваний від свого тіла, відокремлюється від нього. Відчуває ясність і спокій. Бачить, як тіло безпомічно чинить опір, тремтить, ковтає воду, намагається врятуватися.
Білий дивиться на своє тіло ніби звідкись зверху, заглядає Воді через плече, йому байдуже, ніби це не він тоне перед власними очима. Вода знову тягне за шнур. Вода знову шумить. Білий спостерігає, як його тіло поступово здається. Розпізнає биття серця, яке поволі затихає. Бурління кривавої води, яка його накриває. Адам намагається зберегти спокій, зберегти останні сили, чекати доти, доки тіло залишатиметься при свідомості. Він дивиться, очі тіла повільно заплющуються, руки стають безвольними.
Раптом лещата Води послаблюються.
Тіло в один мент затягує Білого назад у себе, приліплює назад до повсюдного болю. Білий висмикує голову з унітазу, хрипить, глибоко вдихає.
Через хвилину, коли він трохи прийшов до тями, бачить, що Вода стоїть на колінах біля раковини. Очі витріщені, рот широко роззявлений від болю. За ним стоїть Роза Портеро і стискає йому шию.
— Bilyi, ist alles in Ordnung?[40] — запитує Роза.
Білий киває головою, відкашлюється.
— Слухай,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Прощення», після закриття браузера.