Читати книгу - "Фактологія"

— Ні, треба натовкти пики членам ради директорів.

— Це теж можливо, оскільки мені доведеться робити промову для членів правління того ж таки дня. Отже, коли я зустрінуся з Деніелом, мені треба залишатися спокійним, а от коли зайду до конференц-зали — маю натовкти стільки пик, скільки зможу. Думаю, у мене не буде часу дістати всіх... Я ніколи не бився, і там доволі непогана охорона... Думаю, вони зупинять мене десь на третій чи четвертій пиці. Але тоді навіщо мені це робити? Думаєте, це примусить членів правління змінити політику досліджень?

— Ні, — відповів третій студент. — Novartis — це відкрита акціонерна компанія. Там вирішують не бос і не рада директорів, а власники акцій. Якщо члени правління змінять політику досліджень, акціонери просто звільнять їх і оберуть нових.

— Усе правильно, — сказав я. — Саме власники акцій хочуть, щоб компанія витрачала їхні гроші на дослідження захворювань багатих. Саме так вони отримують хороший прибуток від своїх акцій.

Отже, і з босом, і з членами правління, і з робітниками усе добре.

— Ні, питання полягає в тому, — я подивився на студента, кот­рий першим запропонував набити пики, — хто є власниками акцій цих великих фармацевтичних компаній?

— Ну, це багатії, — відмахнувся студент.

— Ні. Це насправді цікаво, оскільки акції фармацевтичних компаній дуже стабільні. Коли фондовий ринок піднімається і падає або ціни на нафту підвищуються чи знижуються, акції фармацевтичної галузі продовжують давати досить стійкий прибуток. Багато інших видів акцій слідують за курсом економіки: їхній стан покращується чи погіршується, коли люди споживають більше або менше товарів, але пацієнти з раком завжди потребують лікування. Тож хто володіє акціями цих стабільних компаній?

Студенти дивилися на мене, і в їхніх очах я побачив питальні знаки.

— Це пенсійні фонди.

Тиша.

— Тому, можливо, мені не доведеться нікому псувати обличчя, оскільки акціонерів я не зустріну. А ви зустрінете. Поїдьте на вихідних до бабусі і натовчіть їй пику. Якщо вам здається, що вам треба знайти винного й покарати його, то доведеться визнати, що це літні люди з їхніми потребами в стабільній старості, тобто в стабільних акціях.

І ще пригадайте, як минулого літа пішли в похід, а бабуся дала вам трохи грошей, про всяк випадок. Так от, може, віддасте їй ці гроші, щоб вона повернула їх у Novartis і попросила вкласти у здоров’я бідних людей? Чи, може, ви їх уже витратили? Тоді вам доведеться натовкти пику самим собі.

 Інстинкт провини

Інстинкт провини — це потреба знайти просту та зрозумілу причину того, чому відбулося щось погане. Я нещодавно відчув дію цього інстинкту, коли приймав душ: викрутив кран гарячої води на повну, але... нічого не сталося. Проте за кілька секунд мене ошпарило трохи не кропом. У той момент я згадав незлим тихим словом сантехніка, готельного менеджера, а потім — сусіда, який, мабуть, увімкнув холодну воду. Але звинувачувати було нікого. Ніхто свідомо не збирався мені нашкодити, ніхто свідомо не був неуважним чи недбалим (крім, мабуть, мене самого), коли в мене не вистачило терпіння повертати ручку крана не різко, а поступово.

Коли щось іде не так, для людей доволі природно звинуватити когось поганого в лихих намірах. Нам подобається вірити, буцімто щось відбувається тому, що хтось хоче, аби це щось відбувалося, що в людей є достатньо сили й свободи вибору: інакше світ здається непередбачуваним, заплутаним і лячним.

Інстинкт провини примушує нас перебільшувати важливість певної особи чи групи людей. Інстинктивне бажання знайти вин­них позбавляє нас здатності розвивати справжнє світосприйняття, яке спирається на факти. Цей інстинкт руйнує наш фокус уваги, коли ми намагаємося звинуватити когось у наших бідах, він блокує нашу здатність пізнавати, бо коли ми вирішили натовкти комусь пику, то припинили шукати логічні пояснення тому, що відбувається, і дивитися в інших напрямках. Він підриває нашу спроможність вирішити проблему та зробити все, щоб запобігти появі цієї проблеми знову, бо ми застрягаємо на тому, що дуже просто — на тицянні пальцями у винних. А це відволікає нас від складної правди і не дає спрямувати енергію в потрібних напрямках.

Наприклад, звинувачення сонного пілота в авіакатастрофі не дасть проаналізувати подію та запобігти аварії в майбутньому. Щоб це зробити, ми маємо поставити кілька запитань. Чому він був сонним? Як ми можемо в майбутньому регулювати появу сон­них пілотів у кабіні літака? Якщо ми перестанемо мислити, а просто звинуватимо в усьому сонного пілота, то не досягнемо ніякого результату у вирішенні проблеми. Щоб зрозуміти більшість світових проблем, нам потрібно дивитися далі, ніж на окремих людей, винних у певних подіях. Ми маємо побачити систему.

Такий самий інстинкт запускається в тих випадках, коли все йде добре. Хвалити так само легко, як і звинувачувати. Коли щось іде добре, ми дуже швидко звеличуємо якусь окрему людину чи обираємо якусь просту причину, хоча насправді все, як завжди, складніше.

Якщо ви справді бажаєте змінити світ, то маєте його зрозуміти.

І якщо ви коритиметеся інстинктові провини, то навряд чи досягнете в цьому успіху.

 Гра у винних

Гра у винних часто виявляє наші вподобання. Ми схильні шукати ворогів і злодіїв, які підтвердять те, у що ми віримо. Та погляньмо на тих людей, у яких ми полюбляємо тицяти пальцями: злих бізнесменів, брехливих журналістів і ворожих іноземців.

 Бізнес

Я завжди намагаюся аналізувати ситуацію та інформацію, але все одно часто піддаюся дії інстинктів. Цього разу я, мабуть, читав занадто багато коміксів про Скруджа Макдака, багатого й жадібного дядечка Дональда Дака. Можливо, тоді мені так само ліньки було розмірковувати про фармацевтичні компанії, як і моїм студентам багато років по тому. У будь-якому разі, коли ЮНІСЕФ попросили мене розібратися в тендері на поставку в Анголу ліків від малярії, я почав підозрювати щось лихе. Цифри здавались дивними, і я вирішив, що мені доведеться розкривати якесь шахрайство. Якась нечесна компанія збиралася обідрати ЮНІСЕФ як липку, а мені треба було розкрити її задум.

ЮНІСЕФ проводить конкурентні тендери для фармацевтичних компаній, які потім отримують десятилітні контракти на постачання ліків. Тривалість та обсяг контрактів дуже привабливі, й учасники тендерів зазвичай пропонують дуже хороші ціни. Однак тоді я мав справу з невеликим сімейним бізнесом Rivopharm, розташованим у Луґано у швейцарських Альпах. Власники запропонували неймовірно низьку ставку: насправді ціна продажу була нижчою від собівартості сировини.

Я мав поїхати туди й дізнатися, що відбувалося. Я прилетів у Цюрих, сів на невеликий літак до аеропорту Луґано.