Читати книгу - "Проти моєї волі , Верона Дарк"

Судова зала спорожніла. Всі розійшлися — адвокати, працівники, глядачі. Адам залишився сидіти сам, мов прибитий до лави. Рішення було прийнято. Все завершено. Формально — перемога. Він залишився з усім майном, з репутацією, з прізвищем. А от чому ж так важко дихати?

Його адвокат щось говорив, махав документами, та слова проходили повз. Він не чув нічого, крім одного речення, яке карбувалося в голові, мов вирок:

— Я жалкую, що віддав свою дочку за вас.

Ці слова батька Лоліти боліли сильніше за будь-який удар. Адам згадав її очі — великі, світлі, довірливі. Згадав, як вона сміялася першого вечора після весілля, як намагалася знайти до нього підхід, навіть після того… навіть після тієї ночі.

Вона хотіла любові.
А я… що я дав їй?
Підозри. Презирство. Образи. Тіло без душі.

Він опустив голову в долоні. Здавалося, що повітря стало важчим. Ніхто не крикнув, ніхто не вдарив, але вперше в житті він почувався приниженим.

А раптом вона справді ні в чому не винна?..
А раптом я знищив людину, яка просто хотіла бути щасливою поруч зі мною?..

Надворі починався дощ. За великим вікном суду краплі повільно стікали вниз, як ніби й небо плакало за тим, що вже не повернути.

Адам сидів мовчки, один у залі, що ще не встигла охолонути після людських голосів. І в цій порожнечі він вперше по-справжньому залишився сам — зі своєю совістю.