Читати книгу - "Переможців не судять, Олександр Юрійович Есаулов"

— А що я міг зробити? Вони ж бо влада! — почав незграбно виправдовуватися Смикалюк, хоча Олесь ні про що не запитував.

Той лише махнув рукою:

— Я тут сиджу і знаю, за що я сиджу! А от запитайте себе, за що сюди потрапили? Хоча, чесно кажучи, все одно я радий Вас тут бачити! Таїти не буду, ви мені огидний, але усе одно, хоч одна пика знайома…

***

Микола Лисевич та Назар Глинський пили чарку. Сиділи в хаті у Миколи. Цитьнувши на жінку, яка спробувала побурчати, що чоловік останнього часу заглядає у пляшку частіше, ніж треба, він пошурував по кухні та поклав на стіл кусень сала, хлібину й варену картоплю. З льоху витяг Пляшку горілки й миску квашених огірків. Усе це супроводжувалося розмовами про політичний момент.

— Слухай-но, Назаре, а може, ну її, ту організацію? Землю ж дали? Ну, хай не там, ну, хай трошки гіршу… Але ж більше, ніж було! Трошки, але ж більше! Ну, вб’ють Мене, а хто ж на землі працювати буде? Га, куме?

Замість землі, яку забрали під будівництво аеродрому, мешканцям села таки дали іншу, відібрану в колишнього польського офіцера. Самого осадника ще навесні відправили до Сибіру. Нива була за три кілометри від села, але все ж була, і це трошки пригасило нелюбов Миколи до нинішньої влади. Він розлив горілку по гранчаках, поставив на стіл пляшку та взяв огірок.

— Ну що, куме? Адже є земелька? З голоду ж не попухнемо?

— Сьогодні є, завтра нема… Знову надумають щось будувати, знов заберуть, а поруч землі не буде, тоді що? Тоді нас до Сибіру, щоб не пручалися! Не вірю я советам і край!

— Так до смерті ж, куме! До самої смерті, а жити ж хочеться… Розумієш, Назаре?

— Розумію, Миколо, мені теж… А ще більше хочеться, щоб ніхто мною не командував! І щоб землю не відбирали…

— Так не буває! Завжди хтось командує! Сьогодні той, у кого сила, завтра той, у кого гроші…

Булькнули оковитої і захрумтіли огірками.

— Смачні… Хрумтять…

— Ага… Ні, Назаре, так не буває… Завжди є хтось сильніший, а хтось того… Слабший…

— Ти, Миколо, міркуєш неправильно. А ми давай і сильних, і слабких до одної купи. Усіх тих, кому совєти не подобаються. А хіба мало таких? Усі українці! От усіх українців зберемо разом і так дамо!..

На початку 1940 року голова Тернопільського облвиконкому Ягленко передав свою посаду Михайлові Варнаєвичу Слоню. Слонь три місяці був другим секретарем обкому ВКП(б), вивчав людей та ситуацію. До цього призначення він працював на Харківщині, завідуючим оргінструкторським відділом обкому. Західна Україна — не Східна! На Харківщині усе було просте й зрозуміле. Але тут! Роздмухували полум’я терору українські націоналісти, ніяк не бажали заспокоюватися націоналісти польські, котрі досі вважали території, що відійшли до СРСР, своїми, хоча вже й країни такої «Польща» не було, але ж люди залишилися! Недобиті куркулі та власники націоналізованих підприємств теж тільки й мріяли, як залити сала за шкуру новій владі. Багато часу забирала організація усіх підрозділів облвиконкому, закладів охорони здоров’я, культури, освіти, військкоматів, промисловості та сільського господарства і ще… ще… ще… Ягленко тільки почав цю важку та клопітну роботу, а йому випало продовжувати, а це було ой як нелегко…

Ось і сьогодні… Новий рік відсвяткували поспіхом, не було часу. О десятій ранку він вже був у себе в кабінеті. Сів за стіл, відкинувся у кріслі й заплющив очі. З чого починати? На столі сила-силенна тек із документами. Усі вони чекають на його резолюції. Але щоб дати комусь бодай якесь завдання, треба документ прочитати і зрозуміти. Один — це не дуже складно, хоча трапляються такі питання, що й над одним півдня будеш битися і до кінця не второпаєш суті, а коли їх сотні?

Слонь перекинув листок календаря, що стояв на столі на дерев’яній підставці.

— А… — на мить розгубився він, бо далі листка не було. 1940 рік скінчився, почався 1941…

«Важкий буде рік…» — відзначив подумки.

РОЗДІЛ 16

СЕЛО СТАСІВ, ТЕРНОПІЛЬСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ЧЕРВЕНЬ-ЛИПЕНЬ 1941 РОКУ

Марія прокинулася від того, що на вулиці щось гуло. За мить вона зрозуміла, що то звук від багатьох літаків, які летіли над селом. Якби вона не чула такого гудіння щодня по багато разів, то, мабуть, одразу й не здогадалась би в чому справа. Питання було в іншому: чого це вдосвіта стільки літаків чи то злетіли, чи то йдуть на посадку? Не встигла вона обміркувати це, як хата здригнулася від вибуху. Марія на мить заклякла. Ще один вибух струснув хату, потім ще, ще… Все це сталося так швидко, що коли Славуня прокинулася, то її плачу вже не було чутно серед грому вибухів. Раптово так гахнуло, що, здалося, хата підскочила і ледь не розвалилася. Уся родина вже була на ногах, гучно плакала донька. Василь, як був у спідньому, вискочив на вулицю, слідом за ним батько. У ранковому світлі вони побачили жахливу картину. Над аеродромом, що починався одразу за околицею села, у небі крутилося десятка два літаків. Здаля було не видно, що то за літаки, але раз по разу, після того, як вони пролітали над аеродромом, там здіймалися клуби чорного диму, блискали багрові сполохи і за кілька секунд доносився гуркіт вибуху.

— Німці! — раптом здогадався Василь і сказав те, у що не хотілося вірити, — це війна!

На вулицю вискочила і Марія з донькою на руках:

— Що? Що сталося?

Слідом за нею на подвір’я вибігла напіводягнена свекруха, побачила заграву над аеродромом, одразу все збагнула та сплеснула руками:

— Боженьку мій… Війна!..

Із сусідніх хат повискакували сусіди і з тривогою дивилися на небо. Літаки полетіли, залишивши по собі заграву пожежі, але підлетіла друга хвиля та продовжила свою чорну роботу. Пара літаків відхилилася від курсу, хто його знає, навмисно чи помилилася у чомусь, і всі побачили, як від них відділилися чорні краплі й стрімко понеслися до землі. Мить, і село здригнулося від потужних вибухів. Дві крайні хати були знищені вщент. В одну попала бомба, і на місці хати, де жила родина Пелюшкевичів, закурилася глибока вирва. На напівповаленому дереві, яке рясно обсіяли недостиглі вишні, висіли чиїсь криваві тельбухи — все, що залишилося від людини, яка ще хвилину тому про щось думала, когось кохала… Від вибуху іншої бомби, яка влучила у чийсь садок,