Читати книгу - "Апологія Сократа. Діалоги"

— І мені здається, Кебете, що воно є так, а не інакше, — сказав Сократ, — і що ми ніскільки не обманюємо себе, доходячи такого висновку. Справді-бо, [E] існує і оживання, і виникнення живих із мертвих. Існують і душі померлих, і добрим з них призначена краща доля, а поганим — гірша.

— До речі, Сократе, — підхопив Кебет, — ця твоя думка згідна з одним твоїм твердженням, яке ти часто висловлював і яке, мабуть, правильне, а саме: знання — це не що інше, як пригадування{175}. Тобто те, що ми тепер пригадуємо, [73] ми знали колись раніше. А це було б неможливо, якби наша душа не існувала десь колись, аж поки з’явилася на світ у людській подобі. Таким чином, це ще один доказ того, що душа безсмертна.

— Але які є ще інші докази, Кебете? — запитав Сіммій. — Нагадай-но мені, бо я їх забув.

— Один доказ, причому найвагоміший, — сказав Кебет, — полягає в тому, що людина може дати правильну відповідь на будь-яке запитання, аби тільки це запитання було поставлене правильно. А якби у людей не було знання й здібності правильно розмірковувати, то вони не могли б правильно відповідати. І якщо показати людині креслення або якийсь малюнок, [B] ми від­разу переконаємося, що міркує вона справно.

— Якщо і це тебе не переконує, Сіммію, — сказав Сократ, — то чи не погодишся ще з таким доказом. Адже ти сумніваєшся в тому, що те, що зветься знанням, є лиш пригадування?

— Та ні, я анітрохи не сумніваюсь, — відповів Сіммій. — Мені треба тільки те, про що ми зараз ведемо мову, — пригадати. Тільки-но Кебет почав розмірковувати, як я зразу майже все пригадав і майже згоден з вами. Проте я радо послухав би, як ти далі будеш розмірковувати.

[C] — Ось як, — сказав Сократ. — Ми обидва, зрозуміло, згодні ось у чому: пригадати можна лиш те, що ти вже знав колись раніше.

— Безперечно.

— Тоді, може, погодишся також і з тим, що знання, якщо воно виникає в певний спосіб (а в який, я зараз скажу), — то це пригадування. Якщо хтось, побачивши що-небудь, або почувши, або сприйнявши якимсь іншим чуттям, не тільки освоює це своїм знанням, але водночас на думку йому спадає багато чого такого, що є предметом іншого знання, хіба ми не маємо права тоді твердити, що він пригадує те, що йому на думку спало?

— Як це розуміти, Сократе?

— Візьмемо такий приклад. Предметом одного знання є людина, а ліра — предметом іншого, чи не так?

— Атож.

— Очевидно, ти знаєш, що відчуває людина, коли побачить ліру, плащ або якусь іншу річ дорогої йому особи: у неї в думці виникає образ особи, якій ця ліра належить. Це і є пригадування. Так само й коли хтось побачить Сіммія, той зразу згадає Кебета. Таких прикладів можна б навести безліч.

— Так, безліч, клянусь Зевсом! — вигукнув Сіммій.

[E] — Ну от, це своєрідне пригадування, — вів далі Сократ, але пригадування буває головним чином то­ді, коли йдеться про речі, призабуті з плином часу або давно не бачені. Як ти гадаєш?

— Твоя правда.

— Далі. Чи можна, побачивши намальованого коня або намальовану ліру, згадати людину? Або, побачивши намальованого Сіммія, пригадати Кебета?

— Аякже, можна.

[74] — Або, побачивши намальованого Сіммія, згадати самого Сіммія?

— Авжеж.

— Отже, чи не випливає з усього цього, що пригадування викликається деколи схожістю, деколи ж несхожістю?

— Випливає.

— І коли хтось пригадує що-небудь за схожістю, чи тоді він не замислюється над питанням, наскільки повна або, навпаки, неповна схожість із тим, що пригадується?

— Так, звичайно.

— Тоді дивись, чи правильні дальші мої розмірковування. Ми знаємо, що існує поняття рівності, причому я маю на увазі не те, коли колода буває рівною колоді, камінь — каменю і тому подібне, а щось інше, відмінне від усього цього, — рівність як таку. Чи визнаємо, що вона існує, чи не визнаємо?

[B] — Визнаємо, клянусь Зевсом, ще б пак! — відповів Сіммій.

— І ми знаємо, що це таке — оця рівність як така?

— Авжеж.

— Але звідки береться в нас це знання? Чи не з тих речей, про які ми тепер говорили? Бачачи рівні між собою колоди, або камені, чи ще щось подібне, ми за їхнім посередництвом осягаємо розумом щось інше, від­мінне від них. Чи, може, воно не видасться тобі іншим, відмінним? Тоді зваж ще таке: чи буває, що рівні камені або колоди, хоч вони цілком однакові, часом видаються одному рівними, а іншому — ні?

— Буває таке.

[C] — Нумо далі. А рівне саме собою чи, бува, не видавалось тобі нерівним, а рівність — нерівністю?

— Ні в якому разі, Сократе.

— Виходить, це не одне й те саме, — сказав Сократ, — рівні речі й сама рівність.

— Аж ніяк.

— Однак саме із цих рівних речей, хоч вони різні від самого поняття рівності, береться твоє знання про рівність, чи не так?

— Сущу правду кажеш.

— І між нею і речами може існувати або схожість, або несхожість?

— Так.

[D] — Зрештою, це не має ніякого значення, — зауважив Сократ. — У всякому разі, коли при огляданні якоїсь речі тобі спадає на думку інша, схожа чи не схожа на неї, то це є пригадування.

— Так, безперечно.

— Ходімо далі, — провадив Сократ. — Скажи, чи не є з колодами та іншими рівними між собою речами, які ми тільки що назвали, приблизно така сама справа? Чи вони уявляються нам рівними так само, як рівність сама собою, чи їм чогось не вистачає?

— Далеко їм до неї.

— Тепер припустімо, що хтось, побачивши якусь річ, подумає: [E] «Те, що я зараз бачу, хоче бути схожим на якусь іншу річ, але йому далеко до неї, і воно не може стати точнісінько таким, і залишається від неї гіршим?» Чи ж погодимось, що ця людина конче повинна заздалегідь знати другу річ, яку вона вважає схожою на першу, хоч і не цілком?

— Обов’язково погодимось.

— Що з цього виходить? Хіба не таке саме враження складається в нас, коли йдеться про рівні предмети й рівність як таку?

— Цілком таке саме.

— Отож ми доконче повинні знати рівність як таку ще до того, [75] як уперше побачимо рівні предмети й подумаємо, що всі вони прагнуть бути такими ж, як сама рівність, але далеко їм до цього.

— Так воно і є.

— Але ми, звичайно, погодимось і в тому, що така думка виникає і може виникнути не інакше, як за допомогою зорового сприйняття, дотику або іншого чуттєвого сприйняття. Те, що я кажу, однаковою мі­рою стосується всіх почуттів.

— Однаковою, Сократе. Принаймні