Читати книгу - "Засвідчення"

Інший вечір, світання іншого дня, і Керманич почувався так, начебто рухався нестримним темпом, майже здатний відпочивати у замкненій посудині, утворюваній кожним нешкідливим моментом, і животіти там у блаженному невіданні подальших дій. Хоча тепер крах і розпад поширилися настільки, що запити через портативні рації перетворилися на суцільні обмовки й непорозуміння. Слухача і того, кого вислуховували, поступово полонила якась зовнішня, але ще не зрозуміла їм сила. Або вони принаймні не висловлювали свого занепокоєння на камеру. Керманич вирішив не перемотувати цих окремих випадків. Вони аж дзижчали, через що у нього потилицею бігли холодні мурашки, з’являлася легка нудота, підсилювалося дестабілізуюче відчуття запаморочення та клаустрофобії.

І, нарешті, Керманич уже не зміг більше себе обманювати. Знаменитий двадцять другий кліп, що наразі крутився, значився у справі як той, що його зняв Лоурі; той виконував одночасно обов’язки і військового експерта, й антрополога команди. Сутінки другого дня, з легким шелестом присмерку. Тьмяна темна вежа маяка на середній відстані. У своїй невинності вони не бачили нічого страшного в тому, аби розділитися, і група Лоурі вирішила розбити бівуак на стежці, серед низки руїн покинутих будинків напівдорозі до маяка. Навряд чи тих будівель було достатньо, щоб утворити село, як і позначити назву на мапі, але це був найбільший осередок населення тут, поблизу.

Звуки шереху, асоційовані в Керманича з юніолою і вітром із пляжу, але слабким. Уламки старих стін утворювали щільніші тіні на тлі неба, і він міг просто дивитися на широку лінію, якою стелилася кам’яна доріжка. У кліпі Лоурі трусився, тримаючи камеру. На передньому плані жінка, керівник експедиції, кричала: «Спиніть її!» Обличчя в неї скидалося в цьому світлі, що видавала камера, на машкару, й від пристрою на лиці чорніли густі суворі тіні навколо очей і вуст. Навпроти, біля необробленого, грубо збитого столика для пікніків, який здавався обвугленим, жінка, голова експедиції, кричала: «Спиніть її! Будь ласка, спиніть! Будь ласка, спиніть!» Камера сіпалась і оберталася, а потім заспокоїлася — певно, через Лоурі, який досі тримав об’єктив. Лоурі почав посилено вдихати, і Керманич упізнав, що звук, який він чув раніше, був своєрідним шепотом із поверхневим деренчанням, яке впліталося в нього. Це був зовсім не вітер. Керманич також міг розчути нетерплячі, різкі голоси з камери, але не міг розрізнити, що вони кажуть. Жінка ліворуч на екрані перестала кричати й подивилась у камеру. Жінка праворуч теж перестала кричати й подивилась у камеру. Ті самі страх, і благання, і розгубленість, які аж випромінювалися з цих облич-масок, таких далеких, із таких далеких років. Він не міг розрізнити ці два обличчя — ні, не в цьому тьмяному світлі.

Потім, випростуючись, мов струна, навіть знаючи, що зараз відбудеться, Керманич усвідомив, що це не сутінки все знебарвлюють, крадучи будь-які відтінки кольорів. Це більш схоже на те, як невідомо що заступило пейзаж, щось таке неймовірно велике, аж його краї не вміщуються в об’єктив камери й набагато випереджають їх. В останню секунду відеозапису ці жінки ще стояли, заклякнувши, втупившись у камеру, а тло начебто змінилося та невідступно переміщувалося… а потім кліп, од якого Керманичеві пішов ще лютіший мороз по шкірі: цього разу перед камерою — Лоурі, клеїть дурня наступного ранку на пляжі, а хтось за камерою регоче. Жодної згадки про керівника експедиції. Жодного знаку про цю жінку в будь-якому наступному відеоматеріалі — Керманич знав це. Жодних пояснень від Лоурі. Наче її стерли з їхньої пам’яті, або нібито всі вони зазнали неймовірної, немислимої травми поза камерою цієї ночі.

Але розпад тривав, незважаючи на їхні позірні щастя й легковажність. Бо Лоурі промовляв явно беззмістовні слова, а людина, що тримала камеру, відповідала так, нібито могла його зрозуміти, бо її власне мовлення ще не деформувалося.

Кривава бійня, різанина переслідувала його з цієї відеозйомки, коли він нарешті покинув помешкання, і Ґрейс вивела його назад, до світла — чи до якогось іншого світла. Кривава різанина ще довго переслідуватиме його. Він не був певний, важко добирав слова для пояснення речей, і єдине, на що спромігся, це пробурмотіти і кивнути головою Ґрейс, коли вона спитала його, чи все з ним гаразд, тримаючи його за руку так, ніби намагалася підтримати його, не дати йому впасти. Але він знав, що її співчуття далося їй тяжкою ціною, яку він має пізніше сплатити. Тому він вивільнився, наполягаючи на тому, щоб лишити її позаду та долати решту дороги назад на самоті.

На нього чекав іще цілий день. Доведеться Керманичу відновитися. Далі заплановано його зустріч із біологинею, потім — летючка й нарада, а потім… він забув, що далі. Спіткнувся, похитнувшись, упав на одне коліно, збагнув, що він у кафетерії, й ось той самий знайомий зелений килим з візерунками-стрілками, які вказують досередини з внутрішнього дворику. Зловлений потоками світла з його широких, майже соборних вікон. Зовні це мало сонячний вигляд, але він уже міг бачити сердиті, набурмошені білі хмарини, які віщували вечірні зливи.

В чорній воді під нічним сонцем цей плід дозріє й у мороці, який є мушлею золотою, розчахнеться, відкриваючи одкровення про згубну ніжність землі.

Маяк. Вежа. Острів. Доглядач маяка. Межа з величезними мерехтливими дверима. Директорка, що, можливо, самовільно, як дезертир, перетнула цю межу, пройшла крізь ці двері. Розчавлений москіт на лобовому склі. Страдницьке обличчя Вітбі. Обернене світло межі. Директорський мобільний телефон у нього в сумці. Демонічні відеоролики, розміщені в меморіальному катафалку. Ці деталі почали душити й гнітити його. Ці подробиці почали його поглинати. Ні, не дати їм жодного шансу облаштуватися у ньому всередині або дізнатися, які з них значні, а які буденні. Він «клепле, доки тепле», як хотіла його мати, та це не дуже йому допомогло, не так далеко він і просунувся. Він ризикував, бо вхідна інформація перевершувала, поглинала його підготовчу роботу, ті знання, що він приніс їх сюди. Він вичерпав стільки особових справ, спаливши їх тактикою. І доведеться йому копатися та порпатися в директорських нотатках, які надійдуть найближчим часом, а це запевне потягне за собою ще більше таємниць.

Стогнання і скигління тривали й тривали. Той, хто тримав камеру, не нагадував людину. «Пробудіться! — благав Керманич учасників експедиції, спостерігаючи за ними. — Пробудіться та зрозумійте, що з вами відбувається!» Але вони так і не зробили цього. Не змогли. Вони були вже далеко, а він спізнився, щоб їх застерегти, на цілих тридцять років.