Читати книгу - "Хімера, Julia Shperova"

- Ні, я нізащо не повірю, що вони всі зробили це з собою самі, - заявила капітан собі і її рука потяглася до пухкої теці. Вона знову і знову переглядала папери, намагаючись знайти ту саму ниточку, що вона могла прогаяти, але все впиралося в Мілісенту Коултон. Померлу багато десятків років тому психопатку.

- Це просто смішно, Вілло.

Капітан поринула у вивчення вмісту теці і не помітила як за вікном майнула і помчала вниз крихітна тінь, розчиняючись у вечірніх сутінках.

   ~~~

Цей чоловік з'явився перед Джеком Мейсоном так швидко. Той міг заприсягтися, що ще секунду тому перед ним ніхто не стояв. А тепер до нього звертався пихатий до останньої волосинки на голові тип у діловому костюмі без жодної пом'ятості.

- Доброго дня, містере Мейсон. Чи не будете ви такі ласкаві і відповісте на кілька моїх питань?

- Хто ви такий?

- Ви можете звати мене Мартіном.

- Що вам від мене потрібно?

- Скажіть, містере Мейсон, Джеку, ви не помітили нічого дивного перед тим, як побачили міс Картер на асфальті? Ви нічого підозрілого не чули?

Від слів незнайомця Джека мало не вирвало. Він ледве зміг змусити себе забути, як виглядало її тіло, розпростерте на землі в неприродній позі.

- О боже, ні. Я нічого такого не бачив і не пам'ятаю. Навіщо вам ... з якої ви газети? Я вас засуджу! З мене зняли всі звинувачення, я цього не робив! - заволав Джек, звертаючи на себе увагу перехожих.

- Я знаю, Джеку, мені дуже шкода, - спокійно відповів незнайомець у костюмі, стиснув холодною рукою пальці Джека і розчинився в натовпі.

~~~

Старий МакАдамс виглядав не найкращим чином. Він не голився вже десь з тиждень, сказати точніше він і сам би не зміг. Втім, йому було все одно як він виглядає, адже навколо нікого не залишилося. Білл вже тиждень як замкнувся у своїй кімнаті, онука Арлен зазирала додому лише пізно ввечері, побажати йому й батькові на добраніч, а Донна, кохана сестра тепер лежала поруч із його дружиною на цвинтарі Сейнт-Луїс.

- Моя люба, Донно, - простогнав старий і, заплющивши очі однією рукою, він заридав.  - Донно…

МакАдамс ридав довго і невтішно, перш ніж заспокоїтися настільки, щоб у черговий раз наповнити келих. Цей звук привів його до тями і він нервово облизнувся в очікуванні. Він сидів один у просторій залі без освітлення, і очі його виблискували в темряві, як діаманти. Тут було так темно, що неможливо було розгледіти навіть власної руки, витягнувши її перед собою, але старому це не заважало. Тут було так тихо, що він чув, як повільно стікає по стінках келиха терпка запашна рідина. Тут було так порожньо, що він сам здавався собі порошинкою у величезній порожній залі.

Місяць, що вийшов з-за хмари, враз освітлив зал: застелені м'яким килимом сходи, старовинні картини на стінах, обшитих дерев'яними панелями, і скляний купол вишуканої роботи; холодне місячне світло розлилося по підлозі квадратними калюжками і поповзло у бік старого.

Йому раптом здалося, що за ним спостерігають, він миттю оглянув залу, але нікого не помітив.

 - Salve.

Старий вимовив закляття і на коротку мить зала осяалась ледь помітним сріблястим світлом.

- Гхм, здалося, - пробурмотів Дон МакАдамс, прикладаючись до випивки. Він уже вирішив, що й по його душу з'явився чортів убивця, але ні, магією в кімнаті й не пахло. У нього відлягло від серця, він невесело посміхнувся і знову приклався до келиха.

Старий дістав із внутрішньої кишені маленьке чорно-біле фото: вони з Донною маленькі катаються на каруселі, а поряд стоять батьки. Обличчя у всіх такі щасливі. Старий не витримав і схлипнув.

- Це я, я мав піти першим, Донно. Нащо ти так зі мною.

Очі-діаманти заплющилися і він опустив голову на складені перед собою руки.

- Нащо ж ти так, Донно… - повторив він і заснув. Коли його мірне хропіння досягло найвищих вершин купола, з тіні розкішної портьєри вийшов незнайомець весь у чорному і попрямував до мирно сплячого мага.

~~~

Остання субота лютого стала для Джеймса справжнім святом. Він повернувся додому. 

Скоцюрбившись від холоду, хлопець вийшов з машини; в руках його були милиці, на голові, як і раніше, красувалася темно-синя бейсболка. Джеймс зрушив її чи не на самі брови, з огидою уявляючи, що подумають про нову зачіску його однокласники. Заштовхавши у свої легені більше повітря, він підбадьорливо кивнув батькові і попрямував до будинку.

З такого приводу в будинку Брістоулов намітилася ціла вечірка: Стівен запросив Робустсонов і замовив багацько піци, маючи намір добре відсвяткувати. Зателефонувала Мері, і хоча Джеймс був дуже радий чути мамин голос і неочікувано для себе навіть засмутився, що їй все ж не вдалося приїхати додому як було заплановано. Втім, пів вечора йому довелося переконувати її що з ним все гаразд. Насправді йому доводилося робити це набагато частіше, ніж хотілося б. У кожній розмові, у кожному погляді та русі. Підвищена увага до його персони вибивала хлопця з колії.

- Ні, мамо, звичайно. Я розумію, чесно, - запевнив він Мері вже вкотре підчас розмови тим вечором. - Ця справа дуже важлива для тебе і я радий, що ти запхнеш того негідника за грати.