Читати книгу - "Професор Вільчур, Тадеуш Доленга-Мостович"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Омела скривив вуста.
– О, darling. Наскільки я знаю людей, цього точно не станеться.
– Якби я була така впевнена, як і ви, я б не мала докорів сумління, що вчинила надто легковажно.
– Ніколи не слід шкодувати про це. Я все життя був легковажним, і бачите, які чудові результати. Я купаюся в достатку, жінки мене люблять, у мене є розум і село, як каже Фредро[62], чого мені ще бракує?.. Легковажність – це перевага справжніх філософів. Прийміть це через противагу: важковажність! Тупі й похмурі люди важко думають.
Люція посміхнулася.
– І ви часом буваєте похмурим.
Він підняв вказівний палець.
– Але лише під час розладу шлунка.
– Або під впливом якихось роздумів.
Він заперечливо похитав головою:
– Роздуми – це й є результат поганого травлення. Як лікар, ви маєте це знати.
Люція засміялась:
– Як лікар я протестую.
– Ви помиляєтесь. Адже ми нічого не знаємо про існування нашого організму, про існування наших органів, поки вони не почнуть нагадувати нам за допомогою болю. Тоді людина, як каже Господь, дивиться в себе. А дивитися в себе – це власне роздуми. Підозрюю, що Будда, який задивився на власний пупок, мабуть, страждав від порушення травлення, на що чітко вказує здуття його животика. Узагалі, люди занадто мало уваги приділяють зв’язку духовних питань з процесом травлення. Фрейд поєднує все це з питаннями статі. Зробіть, пані, йому конкуренцію і приверніть увагу людства до шлунка. Тоді може виявитися, що страждання молодого Вертера виникли під впливом диспепсії, від якої тоді страждав пан Гете, вірш «Сумно мені, Боже»[63] народився не з ностальгії, тільки з надлишку макаронів у шлунку пана Словацького. Так, illustrissima[64], більше уваги треба звертати на черевну порожнину. Хтозна, як виглядав би світ сьогодні, якби перед битвою при Ватерлоо Наполеонові не дали яєчні з шести яєць. Хто знає, що було б з могутністю Англії, якби Філіпп Іспанський не страждав від підвищеної кислотності шлунка.
– Хто знає, – жартома підхопила Люція, – як би виглядав пан Кипріян Омела, якби його шлунок не вбирав такої кількості алкоголю.
Він стенув плечима.
– Зараз вам скажу.
– Слухаю.
– Виглядав би як якась дуже жорстка річ у костюмі, у взутті на картонній підошві з ввічливо складеними на власних грудях ручками, а голова спиралася б на подушку з сіна. Коротше кажучи, це був би звичайний стандартний трупик, зелений і сумний, у чотирьох дошках труни. Ви здогадалися. Дійсно, алкоголь має великий вплив на виживання особи, яку називають Кипріян Омела. Це єдина рідина, яка кристалізується таким чином, що крізь її призму ви все ще зможете побачити паскудну реальність повсякденного життя, обличчя та уста голоти, яка живе на цій земній кулі, і сонце, яке бездумно харчує на ній стільки непотрібних істот.
Люція сказала серйозно:
– Може, тому реальність і здається вам паршивою, бо ви дивитесь на неї крізь призму пляшки.
– Шановна пані. Існує два типи пляшок: повна та порожня. А я вмію порівнювати. І запевняю вас, що через повну світ виглядає зовсім інакше, ніж через порожню.
– І не спало вам на думку, що можна дивитись на світ, не використовуючи жодної «призми»?
Омела зневажливо посміхнувся.
– Так. Були колись такі часи. Колись у моєму житті був такий період, який я б сьогодні назвав телячим періодом. Тоді я був настільки жахливо дурний, що сьогодні мені важко повірити, мені важко зрозуміти ступінь моєї тодішньої тупості.
– Боюся, дурістю ви називаєте ідеалізм.
– Але ви знову, – запротестував Омела. – Ідеалізм не дурість. Це крайній ідіотизм.
Люція з недовірою поглянула на нього і махнула рукою.
– Не вірю. Скажу вам, що не вірю у цей ваш цинізм. Це маска, якою ви ховаєтесь від самого себе.
– Ви вгадали, madame, – поважно відповів він. – Насправді, то я – херувим, який приховує янгольський пух своїх крил під жилетом. Тому я не купаюсь, щоб не видати себе.
– Цими жартиками ви не можете мене переконати. У таких випадках інтуїція мене не підводить. У глибині душі ви залишились такою людиною, якою були колись.
– Коли? – підозріло запитав Омела.
Люція завагалася.
– Ну, в часи своєї молодості. У ті часи, коли ви були, як то ви кажете, дурним.
Омела примружив очі і скривився.
– Облишмо це, – сказав він зовсім іншим тоном. – Якби навіть так було, чому ви мені нагадуєте…
Він повернувся і повільно, важким кроком, пішов геть.
Розділ XII
Потяг з Відня прибував о дев’ятій двадцять. Кольський вже о дев’ятій був на вокзалі. Він зателефонував у клініку і попередив, що спізниться на годину. В кіоску купив кілька троянд і стояв з ними на платформі. Він соромився цих троянд і здавався кумедним молодиком, який чекає на кохану з квітами.
Насправді він не знав, чого він сюди прийшов. Це не мало жодного сенсу. Слід було проігнорувати депешу Ніни. Що їй стрілило в голову, щоб повідомити його телеграмою про час свого приїзду!
У будь-якому разі він міг прийти на вокзал офіційно, без жодних дурних квітів. Просто для того, щоб привітати дружину начальника. Добре було б навіть узяти з собою когось із молодших колег.
«Що вона собі уявляє, – подумав Кольський. – Напевно, їй здається, що я закоханий в неї. Мушу їй сказати просто в очі, що це не так».
Тієї миті йому здавалось, що він ненавидить пані Ніну. По суті, почуття, які він мав до неї, були йому незрозумілі. Це була суміш страху, цікавості та досить великої дози бажання. Вона діяла йому на нерви. Вона вміла діяти на нерви. Іноді у нього складалося враження, що ця красива жінка грається з ним, як з фокстер’єром. Під час розмови з нею він відчував себе просто рабом. Своїми висловами вона ніби нав’язувала йому відповіді. При цьому ті її очі: холодні, проникливі, спостережливі. Він боявся їх. Лише коли вона прикривала їх повіками (вона це робила красиво, повільно, ліниво, зводячи зіниці догори), до нього поверталася впевненість. Коли цілувалась, вона завжди заплющувала очі. І тоді його терзали сумніви, що пані Ніна тільки вдає пристрасть. Якби вона справді його бажала, вона б давно стала його коханкою. Насправді він цього зовсім не хотів. Кольський часто виявляв якийсь страх перед тим, що, зрештою, мало статися. Страх і огиду. Він не мав доказів цього, але знав, що Ніна – погана жінка, і він відчував, що її ставлення до нього обумовлене виключно спортивним інтересом.
Тим не менш, йому ніколи не вистачало сміливості, щоб їй сказати про це відкрито. Перед від’їздом вона досить часто зустрічалася з ним: два-три рази на тиждень. Вони разом ходили на прогулянки – до парку Лазєнки чи Ботанічного саду. Коли була негода, вони гаяли час у кондитерській.
Якось пані Ніна сказала:
– Завтра приїду до вас. Хочу побачити, як ви живете.
Кольський мусив вдавати, що дуже щасливий. Насправді він жахнувся. Купив якісь фрукти і пляшку вина, ретельно поприбирав квартиру, усуваючи всі предмети, які могли б їй видатися некрасивими. Вона мала б прийти о п’ятій і не прийшла. Близько шостої подзвонила і сказала:
– Єжи вдома, і я ніяк не можу вийти. Нам
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Професор Вільчур, Тадеуш Доленга-Мостович», після закриття браузера.
