Читати книгу - "Дитинство. Молодість. Літня пора, Джон Максвелл Кутзее"

Усе це дійшло до розв’язки тоді, коли Жаклін під час його відсутності переглянула його щоденник і прочитала, що Джон написав про їхнє спільне життя. Він прийшов додому й побачив, що вона пакує свої речі.

— Що сталося? — запитав він.

Зціпивши вуста, вона показала на щоденник, що лежав розгорнений на його столі.

Він спалахнув гнівом:

— Ти не заборониш мені писати! — присягається він. Але цей висновок нелогічний, і він знає про це.

Вона теж сердита, але її гнів холодніший і глибший:

— Якщо, як ти пишеш, ти вважаєш мене за такий невимовний тягар, — каже вона, — якщо я руйную твій світ, приватний затишок і здатність писати, тоді дозволь мені сказати тобі, що я зі свого боку ненавиділа життя з тобою, ненавиділа кожну його хвилину і не могла дочекатися, щоб бути вільною!

Що ж, він мав би сказати, що не слід читати приватні папери інших людей. Насправді треба було ховати той щоденник, а не лишати там, де його можна знайти. Але тепер надто пізно, шкоду зроблено.

Він спостерігає, як пакується Жаклін, допомагає їй прив'язати сумку на задньому сидінні скутера.

— З твого дозволу, я лишу собі ключ, поки заберу решту своїх речей, — сказала вона й застебнула шолом. — Прощавай! Джоне, я справді розчарована в тобі. Ти, може, й дуже розумний, — про це я не знаю, — але тобі ще треба рости та й рости.

Жаклін тисне на педаль стартера. Мотор не заводиться. Тисне знову — і знову невдача. В повітрі чути запах бензину. Карбюратор залило, треба чекати, поки він висохне.

— Заходь усередину, — пропонує Джон. Зі скам’янілим обличчям вона відмовляється. — Вибач, — каже він. — За все.

Джон зайшов у квартиру, лишивши її на вулиці. Через п’ять хвилин почув, що завівся мотор, скутер заревів і поїхав.

Чи шкодує він? Безперечно, йому шкода, що Жаклін прочитала щоденник. Але справжнє питання таке: яка була в нього причина писати ті рядки в щоденнику? Можливо, він навмисне написав їх, щоб вона прочитала? Може, ті записані на папері щирі думки, полишені там, де вона неодмінно мала знайти їх, — лише характерний для нього спосіб сповістити їй те, чого він, як завеликий боягуз, не сказав би їй в обличчя? А втім, які його щирі думки? Інколи він почувався щасливим, навіть привілейованим, що живе з гарною жінкою, або що принаймні живе не сам. А інколи почувався по-іншому. То що тут щире — щастя, нещастя чи щось середнє між ними?

Питання, чому слід дозволити з’явитися в його щоденнику, а що слід навіки приховати, лежить у самому осередку всієї його писанини. Якщо він має цензурувати себе і не виражати ганебних почуттів — нарікань, що до його квартири вдерлися, або сорому за свої невдачі як коханця, — то як ці емоції колись можна було б перетворити й обернути в поезію? А якщо поезія не повинна бути інструментом такого переходу від ганебного до шляхетного, який сенс узагалі братися до поезії? Крім того, хто може сказати, що почуття, які він записав у своєму щоденнику, — його щирі почуття? Хто може стверджувати, мовляв, кожної миті, коли рухається перо, він справді є собою? Інколи він справді може бути собою, а інколи — може просто вигадувати. Як тут дізнатися напевне? І чому він узагалі повинен прагнути дізнатися напевне?

«Речі рідко є такими, якими видаються», — ось що він мав би сказати Жаклін. Проте який тут шанс, що вона зрозуміла б? Як вона може вважати, що прочитане в щоденнику не є правдою, ганебною правдою про те, що діється в голові її компаньйона в ті важкі вечори мовчання та зітхань, а навпаки, становить вигадку, одну з багатьох можливих вигадок, правдиву тільки в тому розумінні, що художній твір є правдивим — правдивим щодо себе, правдивим щодо своїх іманентних цілей — тільки тоді, коли читання ганебних рядків величезною мірою відповідає її власній підозрі, що її компаньйон не кохає її, що вона навіть не подобається йому?

Жаклін не повірить йому з тієї простої причини, що він не вірить собі. Інколи він думає, ніби узагалі ні в що не вірить. Але в остаточному підсумку лишається факт, що його перша спроба жити з жінкою скінчилася крахом, ганьбою. Він повинен повернутися до колишнього життя, коли він жив сам по собі, і в цьому буде неабияка полегкість. Проте він не може жити сам завжди. Коханки — частина життя художника; навіть якщо він уникне пастки шлюбу, як він заприсягся собі, він однаково знайде спосіб жити з жінками. Мистецтво не може живитися самою знедоленістю, тугою, самотністю. Повинні бути близькість, пристрасть, кохання.

Пікассо, цей видатний, а можливо, найвидатніший художник — живий приклад. Пікассо закохується в жінок, в одну за одною. Одна за одною вони перебираються до нього, поділяють його життя, правлять йому за модель. Із пристрасті, яка знову спалахує з кожною новою коханкою, якась Дора або Пілар, що їх випадок ставить на порозі його квартири, перероджуються в неминуще мистецтво. Ось як воно робиться. А як щодо нього? Чи може він пообіцяти, що жінкам у його житті, не тільки Жаклін, а й усім прийдешнім жінкам, яких йому навіть несила уявити собі, судилася така сама доля? Йому хотілося б вірити в таке, але тут є свої сумніви. На питання, чи стане він видатним художником, відповість тільки час, але безперечне одне: він не Пікассо. Вся його чутливість відмінна від чутливості Пікассо. Він спокійніший, похмуріший, північніший. Не має він і чорних гіпнотичних очей Пікассо. Якщо він колись і спробує змінити фігуру жінки, то не так жорстоко, як Пікассо, що гне і скручує її тіло, наче метал у вогненній печі. А втім, письменники не такі, як художники: вони затятіші, витонченіші.

Чи справді така доля судилася всім жінкам, які поєднали своє життя з художниками: найгірше і найкраще, що є в тих жінках, видобувають і перетворюють у вигадку? Джон думає про Елен з «Війни і миру». Чи справді Елен була однією з коханок Толстого? Чи припускала вона коли-небудь, що ще довго по її смерті чоловіки, які ніколи не бачили її, тужитимуть за її прегарними оголеними плечима?

Невже це все має бути таким жорстоким? Звичайно, має бути певна форма співіснування, коли чоловік і жінка їдять разом, сплять разом і живуть разом, але й далі зосереджуються кожен окремо на дослідженні власної душі. Невже саме це й становить причину, чому зв’язок