Читати книгу - "Витязь у ведмежій шкурі - 4, Кулик Степан"

— То ж вони скільки так возитимуться? — дивлюся з подивом на локальне Вавилонське стовпотворіння в одному окремо взятому селі.

— Дітлахи та корови вже на тому березі, — спокійно відповідає староста. — А з рештою… так… не скоро впораються.

— То накажи покинути! — обурююся я. — Невже їм речі дорожчі за життя?

— Та й дорожче, — розважливо відповідає Гліб Мстиславович. — Адже все життя добро наживали. Пропаде — вважай, жебраками стануть. Хоч по світу з торбами йди. Та й не можу я наказувати. Не громадське майно — особисте. Кожен сам собі голова. Що рятувати, а що покинути. І без цього, майже половину залишають.

— Так не встигнуть… — зітхнув я, дивлячись, як хтось із чоловіків, мабуть, не вмостивши весь скарб, почав неквапливо розвантажувати віз, щоб перекласти речі щільніше.

— Якщо, як ти сказав, мечоносці на раніше завтрашнього ранку нагрянуть, то встигнуть. Кілька годин ще повозяться, та й рушимо... У темряві точно поратися перестануть. А от якщо лицарі сьогодні підійдуть. Тоді, так… Лихо буде. Навіть якщо покинуть все і навтьоки кинуться — кіннота наздожене.

Угу. Тоді я замовчу про те, що з кіннотою у німчури не густо. Верхом лише лицарі та зброєносці. Навіть трьох десятків не буде. Та й ці не для гонитви. Важка кіннота для іншого призначена. Ривок на сто-двісті метрів та таранний удар. Але селянам про це краще не знати — швидше ворушитимуться.

— І що робити?

— На все воля Творця, — розвів руками Гліб Максимович. — А ось вам із Зорицею, затримуватись резону немає. Ідіть вже… Крім того, якщо ти будеш з хлопцями, мені спокійніше. Все ж таки, до лісу йдемо. Мало що? Звірини доволі розплодилося. Жархун, знов-таки...

— І багато з мене буде користі? Забув? Я ж від нього втік.

— Того разу не рахується. Це ти від несподіванки. Вже якщо з грабицею голими руками впорався, то і з ним, якось раду даси. Все одно більше ніхто не допоможе.

— Ні, — похитав я головою і продовжив, вирішивши, що вже немає сенсу таїтися. Все одно Добриня знає правду. — Не годиться твій план, Глібе Мстиславовичу. По-перше, — хочу тебе заспокоїти: ніякого жархуна в Темнолісі немає. Обдурив я … Не знаю, що з тим купецьким обозом сталося… та й чи сталося взагалі. Я до нього жодним боком. А сам… здогадуєшся, звідки взявся?

Староста дивився якийсь час мовчки, потім зітхнув і кивнув головою.

— Ще з тієї ночі... коли ти грабицю, як старий сніп роздер. Ніхто з людей цього не зміг би зробити. Але заплющив очі. Через доньку…

— І добре зробив! — Зориця стала поруч, підхопила мене під руку, і заявила з дитячою безпосередністю. — Степане не чудовисько! Він хороший…

— Знаю, — погодився Гліб Мстиславович. — А то б не дозволив тобі піти з ним. Але інквізиція все одно дізнається. Раніше чи пізніше. І тоді…

— До «тоді» ще дожити треба, — відмахнувся я навмисне недбало. — Зараз у нас інша напасть. Загалом, ви тут збирайтеся і не затягуйте, по можливості. А я спробую зробити так, щоб мечоносці йшли до Комишанки якомога довше.

— Сам? — схоже на староста не до кінця усвідомив, хто я. — Хоч Борея візьми?

— Не варто. Одному зручніше... Та й, можливо, обійдеться ще. Може, герри й самі не надто поспішатимуть? Так я тоді їм і показуватись не буду. Подивлюся здалеку, та й повернуся.

— Я з тобою! — тоном, що не терпить заперечень, відразу оголосила Зориця.

— Ти ще куди лізеш? — обсмикнув її батько.

— А нехай іде.

Адже все одно не переспорити. Жінки тільки на вигляд м'які та податливі, а як щось захочуть, то хоч кіл на голові теши — по-своєму зроблять. Тільки нерви мотати.

— Мені ж знадобиться гонець, щоб попередити вас. Як раптом що. То чому не вона?

— А робіть, як знаєте, — махнув рукою староста. — Недарма кажуть: два чоботи — пара. Мені і без вас клопоту вистачає.

— От і добре. Іди, збери нам чогось у дорогу. Може, весь день сидіти у дозорі доведеться.

— Так я вже… — Зориця вказала на торбину, що стояла під стіною.

— Гм… Ну, тоді й засиджуватися нічого…

Простягнув руку старості, але одразу й відсмикнув.

— Прощатись не будемо. Прикмета погана. Чекайте на повідомлення і… не надто затримуйтесь, не треба ризикувати. Речі того не варті. Якби шкода не було.

— Удачі… — кивнув Гліб Мстиславович. Потім, все ж таки не витримав і обійняв дочку. — Ти, Степане, теє... бережи її.

— Звісно, — змалював я посмішку. — Це у вас, батьку, кілька дочок. А дружина в мене лише одна. Тож пильнуватиму дужче за зіницю в оці.

Підхопив торбинку... важку, до речі, продемонстрував старості невідомий тут «рот фронт» і пішов із двору. Думаючи про те, як дивно влаштована людина. Я — ще буквально позавчора поняття не мав про Комишанку та її мешканців, як, втім, і про весь цей світ. А ось уже буквально життям готовий заради них ризикувати. Староста — здогадуючись, що я чудовисько з іншого світу, взяв та й віддав за мене свою дочку. А Зориця — дівчисько, яке, можливо, й закохалося у відважного рятівника, дізнавшись про мене правду, навіть бровою не повела. Чоловік чудовисько? Подумаєш... Не п'є, не б'є, любить? Від вірної смерті врятував… То що ще для сімейного щастя треба? В інших чоловіки звичайні, а якщо розібратися — ще тими потворами іноді бувають.