Читати книгу - "До зустрічі ніколи, Меланія Арт"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Ніка
Коли дзвонить бабуся – ігнорувати не можна. Це наше з нею правило, яке діє ще з тої пори, як я вчилася в школі. Вона завжди за мене дуже переживала. І я гарно розуміла, чому їй потрібно було час від часу чути мій голос, тож згодилася з цим її невеликим пунктиком.
Ось і зараз не могла не відповісти на її дзвінок, хоч, звісно, він прозвучав зовсім не вчасно. Або ж навпаки вчасно, враховуючи, що він врятував мене від чергової суперечки з Гордичем. До речі, я досі не можу повірити, що він тут. У мене вдома. Хто б міг подумати, що таке взагалі колись станеться?
Але подумаю про це потім.
– Привіт, ба, – з посмішкою відповіла на виклик, відійшовши на кухню. Точніше, прошкандибавши, адже намагалася не ставати на ногу, що все ще дуже боліла. Дурна фарба.
– Привіт, моя хороша, – ніжно відповіла бабуся. – Як ти?
– Нормально, – сказала, дивлячись на місяць, який сьогодні світив надто яскраво. – Жива-здорова і навіть не проводжу весь день сама з собою, уявляєш? – поспішила сказати найважливішу для неї інформацію. – А ти як?
– Та в мене все як завжди. Он нещодавно прийшла від Тамари Олександрівни. Серіал дивилися. Ну, ти знаєш, той про любов.
– Про любов – це добре, – посміхнулася від її слів. – Головні герої вже разом?
– Майже. Вогник тільки з'явився, але вже добряче гріє. Впевнена, ще зовсім трохи і вони зізнаються один одному в почуттях, – відповіла і замовчала. – Роні, – раптом тихо промовила після паузи, а в мене одразу ком в горлі став від її звертання, – це добре, що ти сьогодні не сама. Я хотіла… –
– Ба, не потрібно, будь ласка, – прошепотіла їй, відчуваючи, що не готова до її слів.
– Потрібно, Роні, – впевнено сказала. – Я більше не можу мовчати.
– Баа, – намагалася зупинити.
– Ти не можеш все життя винити себе. Вони б цього не хотіли, зрозумій. Їм би було б боляче дивитися, як ти кожного року перетворюєш їх найщасливіший день у свій найстрашніший жах. Поки ти добровільно закриваєшся у цю клітку, я… Я молюся Богу, Роні! Молюся і дякую йому, що він не забрав у мене ще й тебе. Я так тобою пишаюся. І вони… Вони теж пишаються. Твої мама з татом… Ти дуже на них схожа, хоч і не розумієш цього. Така ж гарна та впевнена в собі, як мама, а від Захара тобі дісталась сила волі та його знаменита впертість, – не втримала посмішки, відчуваючи на щоках перші гарячі сліди від сліз. – Ти просила мене більше ніколи не говорити цих слів, але прийшов час відпускати минуле. Я вітаю тебе з днем народженням, моя маленька дівчинка, і твої батьки тебе вітають, з гордістю спостерігаючи з неба за твоїми успіхами. У нас з ними завжди була тільки одна мрія, щоб ти була щасливою. Тож будь щасливою, Роні! Веселися, займайся улюбленою справою, кохай… Просто живи і відпусти нарешті той жахливий день. Згадуй краще хороші моменти, яких було безліч. Вони б цього хотіли.
Відповісти я їй вже не могла. Просто не могла видавити з себе ні звука.
Всі ці слова – вони, наче ножем по серцю різали.
Боляче... Боже, як же боляче!
– Поплач, Роні, – сказала бабуся, коли змирилася з тим, що від мене більше нічого не почує. – Зроби це зараз востаннє, а потім – думай про них тільки зі щасливою посмішкою на обличчі... Не забувай, будь ласка, що вони завжди будуть тебе любити… Як і я...
Це стало останньою краплею.
Я просто обперлася об стіл і не могла зрушити з місця. Нічого не бачила перед собою, адже очі були переповнені слізьми…
Пройшло вже одинадцять років, але ж все одно болить так, як і в той самий день! Як в день їх смерті, в якій винна я! Невже бабуся цього не розуміє? Я не можу про це просто забути... Так, я змогла навчитися жити з цим почуттям провини весь рік, але в цей день – все інакше.
Боже, я так за ними сумую!
Зрозуміла, що більше не можу стояти… От-от впаду від тих емоцій, що на мене зараз звалилися. Впаду і більше ніколи не зможу знову піднятися.
І саме в цей момент я відчула, як мене різко притискають до гарячого тіла. Рятувальне тепло миттю огорнуло мене з ніг до голови, а неймовірний чоловічий аромат з легкими нотками цитруса допомагав мені триматися за реальність.
Тіло від легких дотиків покрилося приємними мурашками, і я усвідомила, що критичний момент вже минув. Далі – буде легше.
– Розповісти не хочеш? – почула тихий голос Гордича в себе біля вуха.
Ні, ні, ні... Досить з мене на сьогодні відвертих розмов.
Похитала головою у відповідь на його питання і ще сильніше притиснулася, стискаючи сорочку для кращої опори. Так, Влас був останнім, від кого я чекала підтримки, проте тут і зараз саме він став тим якорем, що не дозволив мені потонути у пітьмі.
***
Ми простояли так дуже довго. Я намагалася заспокоїтися, а Гордич стійко дозволяв себе використовувати, як жилетку для сліз. І я була за це йому неймовірно вдячна.
Але всьому хорошому приходить кінець. І в нашому випадку – реальність жорстко увірвалася в голову. Це ненормально так мліти від обіймів демона. Ненормально хотіти, щоб він залишився зі мною ще і ще.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «До зустрічі ніколи, Меланія Арт», після закриття браузера.