Читати книгу - "Історія втраченої дитини, Елена Ферранте"

я залишалася б собою, була б стрілкою компасу, що завжди вказує на північ, незважаючи на вибухи навколо. А от Ліла – тепер я це зрозуміла і відчула гордість за себе, заспокоїлась, розчулилась – була не в змозі почуватися незмінною. Не могла, не вірила в себе. Хоч вона завжди командувала нами всіма, усім нав’язувала свою думку і дії, бо інакше доводилося мати справу з її злістю і гнівом, вона відчувала, що сама – як розплавлена субстанція, і всі її зусилля врешті були спрямовані на те, щоб зберегти свою форму. Коли попри всі її геніальні витівки в керуванні людьми й речами перемагало розмивання, Ліла втрачала Лілу, і хаос здавався їй єдиною істиною, а сама вона – така діяльна, така мужня – зникала, знищена страхом, перетворюючись на ніщо.

54

Район збезлюднів, траса спорожніла, схолодніло. У будинках, що перетворилися на темні кам’яні громади, не горіло жодної лампочки, не виднілося миготіння телевізорів. Я теж задрімала. Потім несподівано прокинулася, аж підскочивши. Було ще темно. Ліла вийшла з автівки, дверцята з її боку лишилися прочиненими. Я відчинила свої, озирнулася навколо. У припаркованих машинах сиділи люди, хтось кашляв, хтось стогнав уві сні. Ліли не було видно, я захвилювалася, рушила до тунелю. Я знайшла її поблизу бензозаправки Кармен. Вона пробиралася поміж шматками карнизів та іншими уламками, поглядаючи вгору на вікна своєї домівки. Як тільки мене побачила, збентежилася. «Я була сама не своя, вибач, – сказала, – заморочила тобі голову балачками! Добре, що ми були разом!» Нервово усміхнулася, промовила ще одну з тих незрозумілих фраз, які мені довелося почути тієї ночі:

– «Добре» – це легкий запах повітряного струменя, що виходить з насоса.

І здригнулася. Їй ще було не по собі, і я переконала її повернутися до машини. За кілька хвилин вона вже спала.

Як тільки почало світати, я її розбудила. Вона була спокійна, почала виправдовуватися. Бурмотіла, намагаючись звести все на сміх:

– Ти ж мене знаєш: час від часу мені ніби щось тисне отут, у грудях.

Я відповіла:

– Не переймайся, усі втомлюються… он скільки всього тобі доводиться тримати в голові! І потім: усі втратили розум! Цьому лихові кінця-краю не було!

На що вона мовчки похитала головою: я знаю, що кажу.

Ми набралися духу і знайшли спосіб, як потрапити до її квартири. Почали безперестанку всім телефонувати, але то лінія була зайнята, то ніхто не брав слухавку. Не відповідали Лілині батьки, не відповідали родичі з Авелліно, до яких поїхали Енцо з Дженнаро, не відповідав ні один із номерів Ніно, не відповідали його друзі. А от із П’єтро мені вдалося поговорити, він якраз дізнався про землетрус. Я попросила його потримати дітей ще кілька днів, щоб переконатися, що небезпека минула. Але що більше годин минало, то яснішими ставали масштаби лиха. Виявилося, що для нашого переляку були серйозні причини. Ліла бурмотіла, ніби виправдовуючись: «Бачиш, ще б трохи – і земля б розкололася навпіл!»

Ми очманіли від переживань і втоми, але все одно блукали по району, по враженому горем місту, то онімілому, то пронизаному різкими звуками сирен. Щоб якось заспокоїтися, ми говорили й говорили без упину: де Ніно, куди поділися Енцо й Дженнаро, як там моя мати, куди повіз її Марчелло Солара, де зараз Лілині батьки. Мені стало ясно, що Ліла відчувала якусь несвідому потребу знову говорити про нескінченні миті землетрусу. Не так для того, щоб іще раз описати завдану шкоду, як для того, щоб самій зрозуміти власні переживання і дати лад почуттям. Вона поверталася до цієї теми за першої-ліпшої нагоди. Мені здавалося, що чим більше вона опановувала себе, тим очевиднішими ставали руйнування цілих селищ Півдня. Згодом вона вже могла говорити про свій страх без сорому, і мене це підбадьорило. Але слід цієї трагедії в ній не зник остаточно: хода стала обережнішою, з’явилися м’які нотки в голосі. Пам’ять про землетрус залишалася, Неаполь її беріг. Лише спека почала спадати, ніби шар пилу, який здуло вітром з тіла міста і його неспішного, гіркого життя.

Ми доплелися до будинку Ніно й Елеонори. Я довго стукала, гукала, але ніхто не відповідав. Ліла зупинилася за сто метрів від дому і напружено чекала, похмуро поглядаючи на мене й міцно стискаючи руками живіт. Я поговорила з якоюсь жінкою, що виходила з під’їзду, і та повідомила, що в усьому будинку не було ані душі. Я постояла ще трохи, мені не хотілося звідти йти. Краєм ока спостерігала за Лілою. Пригадувала те, що вона сказала незадовго до землетрусу, мені здалося, ніби за нею стоїть зграя чортів. Вона використовувала Енцо, використовувала Пасквале, використовувала Антоніо. Трансформувала Альфонсо. Підгинала під себе Мікеле Солару, посилюючи його божевільне кохання до неї, до нього. А Мікеле пручався, намагаючись вирватися: звільнив Альфонсо, закрив крамницю на площі Мартірі, але дарма. Ліла його принизила, продовжувала принижувати, підкорила собі. Хтозна, скільки всього їй було відомо про брудні справи братів! Вона дізналася про їхні незаконні оборудки, коли збирала дані для обчислювальної машини, знала і про гроші від продажу наркотиків. От чому Марчелло так її ненавидів! От чому її ненавиділа моя сестра Еліза. Ліла знала все. Знала через простий природний страх перед усім живим чи мертвим. Знала хтозна скільки брудних речей про Ніно. Ніби казала мені здаля: «Покинь його, навіщо він тобі?! Нам обом ясно, що він утік, рятуючи свою сім’ю, а на тебе йому плювати».

55

І це врешті виявилося правдою. Енцо з Дженнаро з’явилися в районі під вечір: утомлені, замучені, схожі на біженців. Їх хвилювало одне: як там Ліла? А от Ніно повернувся лише за кілька днів і здавалося, ніби він з’їздив у відпустку. «Я нічого не розумів, – виправдовувався він потім, – а тому забрав своїх дітей і втік».

Своїх дітей. Який турботливий батько! А як же та дитина, яку я носила в животі?

Він звичним бадьорим тоном розповів, що перечекав землетрус із дітьми, Елеонорою та її батьками на одній із родинних вілл у Мінтурно. Я образилася. Кілька днів не підпускала до себе, не хотіла його бачити, хвилювалася за своїх батьків. Від Марчелло, що повернувся до району сам, я дізналася, що він відвіз їх разом з Елізою і Сильвіо у безпечне місце, до невеликого будинку в Ґаеті. Ще один рятувальник своєї родини.

Я тим часом повернулася до квартири на Тассо сама. На той час уже похолодало, у квартирі було зимно. Я ретельно оглянула стіни, сантиметр за сантиметром: слідів тріщин не було. Але ввечері я боялася заснути, мені ввижалося, що землетрус ось-ось повернеться, і мене втішало, що П’єтро з Доріаною погодилися потримати у себе дівчаток ще деякий час.

Потім настало Різдво, я не