Читати книгу - "Чужий і найрідніший, Інна Земець"

- Вибач, в мене телефон розрядився, тому зв’язку не було, якщо раптом телефонувала.

- Не телефонувала. Ясна річ, сьогодні важливіші за балачки справи мав, - прочиняє шиироко двері, запрошує. – Як сам?

- Краще ніж мої пацієнти, тож чудово.

- Не знала коли прийдеш, тому ти поки в душ іди, а я розігрію вечерю.

Отак просто. Усміхнулася, ніжно у щоку цьомнула і пішла на кухню. А я мов дурник посмішку від вуха до вуха розтягнув і завис на віддзеркаленні власному, бо перед дзеркалом мене заціпило. Що, телепень, нарешті щасливий? Сам собі підморгнув, телефона на зарядку кинув і пішов втому змивати. У ванній ледь на заснув, а вечерю вже напівсонний закінчував. То в уяві сьогодні був героєм-коханецем невтомним, а в реалі – аби самому до кімнати доплентатись. Розімлів, кінцівки ватяні, ледь до ліжка доповз і впав обличчям в подушку. Тільки і встиг відчути, як Лесик до мене під ковдру прослизнула і міцно притулилася. Так і прокинулись впритул шкіра до шкіри, я щасливий із надлишком енергії, вона усміхнена і сонна. Прокидайся, Лесик, не дарма стільки років тебе чекав, цей раз весь час нам належить, хочу при світлі дня кожен порух повік твоїх бачити, дихання твоє ловити. Багато чого про тебе знаю, та тепер хочу геть усе, достоту. Як і не вилазити з ліжка до полудня, то тільки з такої причини! Я безсоромник, люблю світло. Добре що і Лесик дівчина смілива. Та то не лише задоволення, а ще й кардіо чудове, це я вам як лікар кажу. І нехтувати таким вправами не варто. От зараз точно відчуваю, як серце завмирає коли лишень трохи віддаляюсь. Реально, найскладніше то паузу взяти і руки від неї свої подалі тримати. В мене так і не вийшло -  ходжу за Лесиком хвостиком, бодай за якусь частину її тіла чіплятись потребу відчуваю. Добре, що і вона не проти того. Дивне відчуття, коли нарешті отримав все, а хочеш ще більше. І одне з тих «ще», щоб її телефон вимкнений сьогодні був. Міла вчора Лесику допит влаштувала, сьогодні спокою не дає. Відволікав від розмови, звісно, та мабуть недостатньо, викрутилась з рук, кулака мені під носа тицьнула і втікла на кухню. Сидять, гиготять, перешіптуються. Знаю я їх балачки, то надовго. Розкинувся на ліжку, увімкнув спогади свіжі та фантазію  – не нудьгував. Поки дівчата всі теми цікаві перебрали, вже збудився понад міру.

- Лесик, маю розмову невідкладну, - одразу сказав, як ухопив і до себе підтягнув. – Телефонні розмови треба лімітувати. Особливо, коли я тут сам страждаю.

- Маю привід тобою пишатися – годину з лишком сам пережив. Турбуюся, як додому зможеш відбути. А на роботі як? Ой, тривожно мені, Тарасе, чи впораєшся? – сміється з мене, а у самої зінниці на пів ока.

Згадав цю розмову, коли прокинувся посеред ночі від виття сирени. І я тривожуся, як додому відбути. Не хочу. От дивна річ, навіть разом із Лесиком не маю бажання там лишатись. То холостяцька квартира. Я не про те, що там безлад, гора посуду брудного, або шкрапетки на люстрі висять, чи треба стрінги чужі поховати. Просто та квартира не для неї, там забагато кого було, а Лесик – дівчина особлива, моя, неповторна. Та все ж мені речі на зміну потрібні. І голитися дорожнім набором не люблю. Так, треба до себе заїхати, та без Лесика не поїду. Запитаю вранці чи не проти мені компанію скласти. І чи можу тут лишитися. Почав із запрошення разом поїхати.

- Завтра мені на роботу, тому зачекай, зараз зберу найнеобхідіше.

- Не збирай, навпаки, я хотів заїхати, щоб собі більшу сумку зібрати.

- Добре, так навіть простіше.

Оце точно!

- А чого не хочеш щоб у тебе заночували? Вся кімната в червоній помаді і стіни розписані мов гостьова книга?

Це не точно… 

Розсміявся голосно, відволік як зумів, за дві години вже в мене були.

- Давай, халабуду свою показуй.

- Та нема чого тут роздивлятись.

- Помешкання про людину багато говорить.

- Професійний погляд?

- Проста цікавість. Не турбуйся, як чийсь бюстгальтер знайду, сцену ревнощів не влаштую. Я трохи здогадуюсь, що не перша в тебе.

Шукай-не шукай, а такого не знайдеш. Але подумки «Фух!» собі сказав, аж поки сам дещо не згадав. Ні, не думай про рожевого слона, що було – то загуло. Поки накидав речей, Лесик походила квартирою і влаштувалась на дивані.

- Тарас, може що спитати хочеш? Мене трохи напружує твоє постійне напруження. Наче в голові складну задачу розв’язуєш. Ти ж розумієш, що я все розумію? Я до минулого не ревную, його нікуди не подінеш. І в мене воно є.

От знав що нам розмов краще уникати, одразу ж того хлопця у формі пригадав.

- Звісно, теж розумію про твоє минуле. Навіть про нещодавнє, бо знаю що між нашою першою і ніччю і цим моментом не сумувала. Наче й не можу тобі зрадою дорікнути, а кортить.

- А ти?

- А я, як не дивно, з ліжка до ліжка не скочив!

- Мене чекав?

- Уяви собі!

- І про яку ж зраду ніяк забути не можеш?

- Сама знаєш.

- Натякни. Може я кілька разів тобі вже зрадила, то про яку саме?

- Ти знущаєшся?

- А ти?