Читати книгу - "Розбивши її життя (частина 2), Сафо Мелі"

Я слухала і не вірила. Як так? Артем не міг ось так підло збрехати і підставити нас з Алісою. Не міг!

– Я бачила його перед лікарнею. Мав глибоку рану на голові. Він взагалі заборонив викликати швидку і їхав у лікарню без свідомості! Та й зіграти таке він не міг – не настільки хороший актор.

Парфьонов знову єхидно посміхнувся:

– Ви дуже наївні, Ася, і багато чого не знаєте про людину, з якою живете. Вас і вашу дочку, повторюю, ніхто не чіпатиме. Тим більше за вас такі люди попросили. Але хто знає, як з ним будуть рішати проблеми інші, кому ваш чоловік уже впоперек горла. Тому моя вам порада: перестаньте тягнути на собі проблеми, які він створює. Він сам має за них відповідати.

Вся ця розмова пішла неправильно. Я прийшла до ворога сім'ї. Напружилася вся, як горобець перед бійкою, готова щось доводити. А виявляється, що антигерой цієї історії Артем? І хто ці "такі люди", що за мене попросили? Семенов?! Маячня якась.

Я підвелася зі стільця і ​​опинилася з Парфьоновим надто близько. Це тиснуло: величезний чоловік нависав наді мною і займав весь мій особистий простір.

– Гроші, як я зрозуміла, ви не візьмете?

Парфьонов мовчки похитав головою, дивлячись на мене згори донизу.

Я обійшла Парфьонова, забрала конверт і поклала назад у сумку.

– Я можу йти?

Також мовчки знизав плечима.

Я розвернулася і пішла до дверей. І коли вже взялася за ручку, Парфьонов раптом знову заговорив:

– Сподіваюся, Асю, наступної зустрічі ви будете люб'язнішою.

Я зупинилася, як укопана. Неприємні мурашки знову побігли по шкірі.

– Я б воліла з вами більше не зустрічатися. – не обертаючись, відповіла я та зачинила за собою двері кабінету.

Коли я вийшла до приймальні, Семенов сидів на дивані, спираючись чолом на зчеплені в замок руки. Не чекаючи, коли він підніметься, я попрощалася із секретаркою і пішла до виходу.

– Асю, почекай!

Я сповільнила крок, але зупинятись і обертатися не стала. Коли ми зайшли до ліфту, Семенов поцікавився.

– Як все пройшло? Нормально?

– Нормально! – гаркнула я, сама того не очікуючи. – Він не взяв грошей!

– Як не взяв?

– Сказав, що я в нього не позичала і нічого йому не винна. Хоче, щоб Артем сам особисто віддав борг.

Семенов задумався, і я навіть зраділа, що розмова закінчена. Двері ліфта відчинилися, я вийшла. Чомусь дуже захотілося скоріше залишити це місце і вийти надвір. У носі й досі стояв терпкий аромат одеколону Парфьонова. На вулиці я трохи зменшила крок. Свіже повітря було мені просто необхідно, щоб прийти до тями.

– Взагалі частка логіки в цьому є і добре, що Парфьонов саме так вчинив. Інший би взяв гроші та оком не моргнув.

Я зупинилася і, розвернувшись, до Семенова обурено подивилася на нього:

– Що «добре»? ЩО «ДОБРЕ»?! Ти розумієш, що це означає? Що вони просто нас з Алісою відсунули вбік, щоб продовжити війну з Артемом! Його вони просто так не відпустять! Доберуться до нього за першої ж можливості!

– Асю, ти взагалі не повинна перейматися цим. Це твій Артем повинен хвилюватися, щоб ці люди тобі нічого не заподіяли.

– І? Що ти пропонуєш? Піти й осторонь спостерігати, як вони його калічити будуть? Чи вб'ють? Взагалі, нагадую, що він мій чоловік! Я клятву давала підтримувати його у будь-якій ситуації.

Обличчя Семенова перекосилося, але я, не чекаючи відповіді, відвернулася і пішла до машини. Олексій відчинив двері і пропустив мене сісти. Ні, це якось неправильно. Потрібно заспокоїтись, нервами я нічого не вирішу.

– Відвези мене до лікарні. Будь ласка. – спокійнішим тоном попросила Семенова.

– Добре. Тільки дай відповідь на одне єдине запитання: ти його кохаєш?

Мені захотілося розсміятися. Як ви дістали мене, хлопці! Я могла б зараз висловити йому багато чого. Але навіщо? Навіщо нам взагалі розмовляти? Ми – у минулому. І наші діалоги ні до чого. Нехай просто відвезе мене до лікарні та живе своїм життям далі. А я розбиратимусь зі своїм.

– Кохаю. – відповіла спокійно, дивлячись Семенову прямо в очі.

Його погляд затримався на мені, в очах промайнуло щось, від чого моє серце здригнулося. Але я продовжувала дивитися на нього з невимовним серйозним виглядом. Він перший не витримав, відвів погляд убік і завів машину.

– До якої лікарні їхати?

– Перша міська.

До самої лікарні ми більше не промовили жодного слова. Їхали в абсолютній тиші, і кожен думав про своє. Нічого. Хай подумає, це йому корисно. Біля лікарняних воріт машина зупинилася.

– Дякую за допомогу. Бувай. – сказала я і потяглася до ручки дверей.

– Я тебе тут зачекаю, а потім заберемо Алісу, ваші речі, і я відвезу вас додому.

– Ні, Семенов. Не потрібно. Ми впораємося самі.

Я відчинила двері і, не обертаючись, пішла.