Читати книгу - "Останній спадок"

пальці до її шиї — жодного удару, жодного сердечного скорочення. Тоді вхопив зап’ясток лівої руки — аналогічно. Щоби переконатися напевне, я перевернув жінку та приклав пальці до скронь, а по тому до краю нижньої щелепи. Ніяких ознак пульсу. Ті самі маніпуляції повільно повторив із чоловіком. І тільки забруднивши пальці кров’ю, я помітив, що під тілами моторошною калюжею розпливається тепла кров. Тепла, як і тіла.

«Якого дідька тут коїться?! І що могло трапитися за якусь одну годину?»

Облишивши шукати пульс, я врешті подивився на вкриті пилом обличчя мерців. Передсмертний жах скував їх потворною гримасою. Широко розплющеними в німому благанні очима вони невидющо тупилися в небо. Я відсахнувся та ледь не впав на спину. Олівія стояла поруч, обома руками затуляючи рот.

— Поглянь на їхні груди! — вказуючи рукою на тіла, Олівія відступила ще на крок.

На одязі і жінки, і чоловіка — на грудях, у ділянці серця, — розповзлися насичені червоно-чорні плями.

— Їх що, застрелили? — Олівія хапала ротом повітря й трималася руками за груди так, ніби боялася, що і в неї десь з-за кущів ось-ось вистрелять.

— Здається… До машини! Швидко!

Жінка не ворухнулася. Вона вперше бачила мерця. Таке не забудеш, таке не викинеш запросто з голови. Олівія хотіла відвести погляд, але хтось невидимий міцно тримав її за скроні й змушував впиватись очима в бездиханні тіла. Настирливе бажання намацати останні вияви життя на мертвих обличчях притягувало погляд американки.

— Ходімо! — знову гаркнув я, ступивши крок до жінки.

Струсонувши головою, Олівія зиркнула на мене й незрозуміло харкнула горлом.

— Потрібно викликати швидку… або поліцію, — ледь чутно забелькотіла вона собі під ніс.

— Сідай до машини! Бігом!

Я схопив її за лікоть і поволік за собою. Щойно жінка впала на сидіння біля Марка, я гучно захряснув за нею дверима й заскочив до авто сам.

— Що за фігня відбувається, чуваки? — Марко переводив вирячені очі з мене на Олівію й назад. Чоловік настрашився не на жарт, тож тепер сахався навіть моїх рухів. Особливо моїх рухів.

— Це що, трупи?

— Об’їжджай їх!

— Даліборе, треба викликати поліцію, — Олівія поступово отямлювалась, — не можна залишати їх тут.

— І що ти їм скажеш?

— Ти що наробив, мудаче?

— Правду. Ми ж невинні!

— Марку, рушай! Хутчіш! — Я щосили штурхав його в плече, ігноруючи слова. — Ми не можемо зволікати.

— Олівіє, його правда. — Марко завів автомобіль і, щосили витискаючи газ, почав вивертати кермо. Chevrolet обминув тіла й, розкидаючи з-під коліс дрібні камінці та хмарки куряви, рвонув уперед.

— Тобто ми залишимо все, як є? — Очі Олівії перетворилися на дві дикі, сповнені недовіри й люті кульки. — Ні!

— Ми мусимо, Олівіє. Їм однаково не зарадиш, а поліція так чи так приїде — чи ми її викличемо, чи місцеві.

— Але ж… — починалась істерика, — вони… мертві!

— Куди їхати? — Марко намагався бути зосередженим.

— Подалі звідси. Назад до Львова. Там розберемось…

— По Луку?

— Ні, ще зарано. Він не повинен бачити нас такими. Та й спершу треба відвезти Олівію.

За декілька метрів шлях розгалужувався на два боки — ліворуч і праворуч. Ми вже звернули на стільську дорогу, коли…

— Що цей гад робить?!

Марко перелякано рикнув і викрутив кермо вліво. Не встиг я й голови повернути, як у правий бік Chevrolet влетів великий чорний джип. Ні його марки, ні номерів, ні обличчя водія розгледіти я не зумів. Лише відчув різкий сильний удар у корпус авто справа й ззаду. Скло дверцят розлетілося на дрібні скалки, вкриваючи моє обличчя тонкими порізами. Машина закрутилася на місці, втискаючи наші шлунки в сидіння, потому підскочила й кількома кульбітами полетіла вздовж дороги. Не пристебнутий паском безпеки, я незграбною лялькою мотався на задньому сидінні, вивертаючи руки й ноги навсібіч. Після глухого удару в потилицю темрява почала поступово загортати свідомість у цупку запону. Затиснуті передніми сидіннями ноги втрачали чутливість. Надсадно гули ребра, і стало важко та боляче дихати. Перед очима замиготіли якісь уламки. Один із них точковим ударом поцілив мені в груди — і моє горло стиснулося, перекриваючи доступ кисню. Писк у вухах перекрив усі звуки. Останнє, що я побачив, — як Олівія закричала, підлетіла на сидінні, тім’ям врізалась у стелю та без пам’яті впала на лобове скло. Її обличчям швидко зацебеніла кров. Я шарпнувся до неї. Від різкого руху тулубом мої ребра проштрикнув немилосердний біль і… запала тиша.

18

Відень, Австрія. 1 вересня, 2015 рік

Неймовірно хотілося спати. Голова Ґреґора Бойда, наперекір усім старанням, піддавалася звабливому туману й хилилася дедалі нижче. Години сидіння на твердому кріслі зали очікування Віденського аеропорту «Швехат»[65] перетворили його хребет на одну суцільну вигнуту кістку. Щойно Ґреґор вирішив, що засне бодай на хвильку, хтось торсонув його за плече й промовив грубим, відверто американським голосом:

— Містере Бойд?

Над Ґреґором стояв незнайомець і пильно, навіть підозріливо прошивав його поглядом.

— Ґарланд Г’юз? — потер утомлене обличчя Бойд.

Чоловік задоволено всміхнувся, і обидва доволі міцно та впевнено потисли один одному руки.

— Важкий день, га? — Г’юз умостився поряд на металевий стілець і виклав піджак та невелику прямокутну валізу.

— А в кого дні зараз легкі?

Незнайомець Ґреґора начебто зовсім не цікавив: він лише перекинув одну ногу на другу й сонливо позіхнув, навіть не поклопотавшись виховано затулити рота рукою.

— Невже в Австрії справи йдуть куди краще? — продовжив Бойд, поглядаючи на співбесідника. — Весь такий усміхнений. Сяєш.

— Якби все було так добре, як написано на моєму обличчі, мене б не викликали до України разом із тобою. — Попри те, що в словах Г’юза вчувалася мінлива роздратованість, обличчя незмінно прикрашала стримана усмішка, наче це належало до його щоденних обов’язків.

— Не знав би української, не викликали б, — іронічно зазначив Бойд.

— Уявляєш? Хто б подумав, що в переліку вивчених німецької, італійської, іспанської, французької, російської, польської та української виявиться потрібною саме остання. А я ще крутив носом, а чи не обрати замість неї сербську.

— І не прогадав, друже, — поплескав Бойд рукою по плечі вже не просто незнайомця, а цілковитого напарника на найближчі дні. — Провітришся, побачиш чудовий Львів. Подейкують, там не так жахливо, як в інших містах країни.

— Помрій, Ґреґоре. Усі пострадянські країни потопають у самовисраному лайні. І знаєш, як вони намагаються виборсатись із нього? Підісравши під себе ще більшу купу — наче це зможе їх виштовхати вище. Пф!

Ґарланд Г’юз важко зітхнув і вмить повернув на обличчя мляву усмішку. Хай там як, а чоловік мусив за будь-якої ситуації