Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"

похмурого Ніксона, Король Артур проти Зануди, чарівливість проти неприязні, надія проти розчарування, день проти ночі. Чотири рази двоє претендентів дебатували по телевізору, чотири рази Фергюсон з батьками дивилися ці дебати в маленькій вітальні, і чотири рази вони були впевнені, що Кеннеді переміг Ніксона, хоча люди казали, що по радіо Ніксон буквально розтоптав свого опонента. Але найголовнішим тепер був телевізор, телевізор був майже у всіх і йому невдовзі судилося стати всім – як і передрік батько Фергюсона під час війни, тож на домашньому екрані перший телевізійний президент переміг за явною перевагою.

Перемога ж, яку Кеннеді виборов 8 листопада, була далеко не такою переконливою, як в телевізорі, – він набрав лише на сто тисяч голосів більше в загальнонаціональному масштабі, що стало одною з найменших переваг в історії виборів; що ж стосувалося колегії виборщиків, то тут перевага виявилася вагомішою – аж на 84 голоси. Коли Фергюсон пішов наступного ранку до школи святкувати перемогу разом з іншими прихильниками Кеннеді, ці цифри були іще невідомими; і досі не припинялися розмови про триваючу відсутність результатів з Іллінойсу, подейкували, що чиказький мер Дейлі викрав машини для голосування з республіканських дільниць і втопив їх в озері Мічиган. Коли ці звинувачення дійшли до вух Фергюсона, він сприйняв їх з трудом, бо думка про фальшування була надто ганебною, надто моторошною; важко було уявити собі, що такий недостойний трюк міг обернути вибори на непристойний жарт, комедію з брудними маніпуляціями та брехнею. Фергюсон вже був зібрався дати вихід своєму несамовитому обуренню, але раптом змінив хід своїх думок, збагнувши, що треба відкинути свій піонерський ідеалізм і визнати, що статися могло що завгодно. Нечесних людей багато скрізь, і чим впливовіша людина, тим більшим є потенціал корупції, але навіть якщо ця історія правдива, ніщо не вказувало на те, що до неї був причетний Кеннеді. Дейлі та його банда шахраїв – можливо. Але не Кеннеді. В жодному разі не Кеннеді.

Але попри свою непохитну впевненість в чесності людини майбутнього всю решту дня Фергюсон носив у голові образ отих потонулих машин для голосування, які лежали тепер на дні озера Мічиган, а коли остаточні цифри засвідчили, що Кеннеді переміг би й без голосів, отриманих в Іллінойсі, думка про машини все одно не покидала його іще багато років потому.

Вранці 20 січня 1961 року він сказав своїм батькам, що почувається зле і чи не можна йому пропустити заняття. Оскільки Фергюсон був хлопцем сумлінним і не вирізнявся тим, що вигадував собі неіснуючі болячки, його прохання було задоволене. Отак йому вдалося подивитися інавгураційну промову Кеннеді, сидячи перед телевізором, тоді як його батьки були на роботі в центрі міста. Він сидів один у маленькій вітальні, сполученій з кухнею, споглядаючи церемонію, що відбувалася в холодну й вітряну вашингтонську погоду, настільки холодну й настільки вітряну, що коли древній Роберт Фрост зі сльозливими очима піднявся на трибуну прочитати вірша, якого він написав з приводу інавгурації, той самий Роберт Фрост, який був автором єдиного рядка поезії, який Фергюсон знав напам’ять («Дві дороги у жовтому лісі»), вітер, брикнувши, мов норовистий кінь, несподівано ударив з такою силою, що вирвав з рук старого манускрипт, який складався всього з одної сторінки, і підкинув його високо в повітря. Старенький сивочолий бард вмить позбувся свого творіння, яке збирався зачитати, але не розгубився, взяв себе в руки з завидним самовладанням та жвавістю і, тоді як його новий вірш шугав над натовпом в повітрі, прочитав напам’ять свого старого вірша, обернувши таким чином потенційну катастрофу на свого роду тріумф, тріумф вражаючий, але водночас і комічний, або, як висловився Фергюсон, розповідаючи про це своїм батьків того вечора, і кумедний, і водночас не кумедний.

А потім на трибуну вийшов щойно приведений до присяги президент, і з тої миті, коли він почав свою промову, ноти, які злітали з цього добре настроєного риторичного інструменту, так природно лягли на Фергюсонів слух, так доречно з’єдналися з його внутрішніми сподіваннями, що йому здалося, наче він слухає виконання музичного твору. «Людина тримає у своїх тлінних руках. Нехай шириться слово. Заплатимо будь-яку ціну, знесемо будь-який тягар. Атомна зброя має потугу знищити всі види людських злиднів, а разом із ними – всі види людського життя. Нехай кожна країна знає. Передали смолоскип як естафету. Здолаємо всі негаразди, підтримуватимемо всіх наших друзів, боротимемося з усіма нашими ворогами. Нове покоління американців. Ця нестійка рівновага страху, яка затримує прихід тої години, коли почнеться остання війна людства. Сурма знову кличе нас вперед. Кличе нас нести тягар тривалої боротьби, чий результат нам невідомий наперед. Але почнімо. Народжене в цьому столітті, загартоване війною, дисципліноване важким і жорстоким миром. Досліджуймо зорі. Не питай, що може зробити для тебе твоя країни. Питай, що ти можеш зробити для неї. Боротьба зі спільними ворогами людства: тиранією, хворобами та війнами. Нове покоління. Питай. Не питай. Але ж почнімо».

Наступні двадцять місяців Фергюсон пильно спостерігав, як чоловік майбутнього йшов, спотикаючись, вперед, ознаменувавши створення своєї адміністрації народженням Добровольців Корпусу миру, а потім поставивши під сумнів власні ініціативи катастрофою, яка сталася сімнадцятого квітня в Затоці Свиней. Три тижні потому НАСА закинула в космос, мов футбольного м’яча, астронавта на ім’я Алан Шепард, і Кеннеді проголосив, що до кінця шістдесятих років нога американця ступить на поверхню Місяця. Фергюсону було важко повірити в це, але він сподівався, що так воно й станеться, бо він бажав, щоби його обранець довів свою правоту. Потім Джон із Жаклін подалися до Парижу на зустріч з Де Голлем, після якої відбулася дводенна зустріч з Хрущовим у Відні. Не встиг Фергюсон і оком зморгнути, як в Німеччині виросла Берлінська стіна, а коли він читав першу в своєму житті книгу про американську політику, «Як стати президентом, 1960», в Єрусалимі розпочався процес на Ейхманом. Те сумне видовище, де наполовину лисий, з нервовим тиком, вбивця сидів один у скляній будці, Фергюсон спостерігав по телевізору щодня після школи, спостерігав, проникнутий жахом почутого, але не зводячи очей з екрану, не в змозі відвести їх, і до того часу, коли процес завершився, він встиг прочитати аж 1245 сторінок книги «Злет і падіння Третього Рейху» – дебелого фоліанту, написаного колишнім опальним журналістом Вільямом Ширером, який став лауреатом премії National Book Award. То була найдовша книга, яку до того доводилося читати Фергюсону. Наступний рік почався з іще одного космічного досягнення: в лютому Джон Гленн злетів аж за межі тропосфери й виконав три витка