Читати книгу - "Капітула Дюни, Френк Херберт"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Доброго ранку, Футаре, — весело продекламувала Люцілла.
Футар глянув на неї, але нічого не сказав.
— Ти мусиш ненавидіти сидіти в клітці, — сказала Люцілла.
— Не люблю клітки.
Вона вже встановила, що ці створіння мають обмежені мовленнєві здібності, але їхній обшир не був іще ясним.
— Либонь, вона й тебе морить голодом. Хочеш мене з’їсти?
— Їсти. — Виразна демонстрація зацікавлення.
— Хотіла б я бути твоїм Вожатим.
— Ти Вожатий?
— А ти мене слухався б, якби я ним була?
Тяжке крісло Павучої Королеви здійнялося зі схованки під підлогою. Її ще нема й тіні, та слід припускати, що вона слухає цю розмову.
Футар дуже пильно вдивлявся в Люціллу.
— Вожаті тримають вас у клітках і морять голодом?
— Вожаті? — Виразно питальна інтонація.
— Я хочу, щоб ти вбив Велику Всечесну Матрону. — Це не буде для них несподіванкою.
— Вбити Даму!
— І з’їсти її.
— Дама — отрута. — Пригноблено.
Ооо, хіба ж це не цікава інформація?
— Вона не отруйна. Її м’ясо таке ж, як і моє.
Футар підступив до неї так близько, як дозволила клітка. Лівою рукою відтяг нижню губу. Запалений червоний шрам, схожий на опік.
— Бачиш отруту, — сказав він, відводячи руку.
«Цікаво, як вона це зробила?» Від неї не пахне отрутою. Людська плоть плюс адреналіновий наркотик, що робить очі оранжевими при реакції на гнів… та при інших реакціях, розкритих Мурбеллою. При почутті цілковитої вищості.
Наскільки далеко сягає тямущість Футара?
— Це була гірка отрута?
Футар скривився і сплюнув.
«Дія швидша і могутніша за слова».
— Ти ненавидиш Даму?
Вищирив зуби.
— Ти її боїшся?
Посмішка.
— То чого ж не вб’єш її?
— Ти не Вожатий.
«Отже, для вбивства йому потрібен наказ Вожатого!»
Велика Всечесна Матрона ввійшла і опустилася на крісло.
Люцілла знову завела веселу декламацію:
— Доброго ранку, Дамо.
— Я не давала тобі дозволу так мене називати. — Низький голос, в очах з’являються перші оранжеві цятки.
— Ми тут порозмовляли з Футаром.
— Я знаю. — Більше оранжевої барви в очах. — І якщо ти його мені розбестила…
— Але, Дамо…
— Не називай мене так! — Встала з крісла, очі запалали оранжевим блиском.
— Сядь, — сказала Люцілла. — Так допит не ведуть. — Сарказм, небезпечна зброя. — Вчора ти сказала, що хочеш продовжити нашу дискусію про політику.
— Звідки ти знаєш, котра зараз година? — Знову опустилася в крісло, та очі й далі палали.
— Усі бене-ґессеритки мають цю здібність. Навіть недовго пробувши на якійсь планеті, можемо відчувати її ритм.
— Дивний талант.
— Це кожна людина може. Питання в чутливості.
— А я могла б навчитися? — Оранжева барва зникає.
— Я кажу — кожна. Ти ж досі людина, чи не так? — На це питання ще не було повної відповіді.
— Чому ти кажеш, що відьми не мають уряду?
«Хоче змінити тему. Наші здібності її турбують».
— Я не це сказала. Ми не маємо конвенційного уряду.
— І навіть суспільного кодексу?
— Не існує суспільного кодексу, що відповідав би всім потребам. Те, що в одному суспільстві вважається злочином, в іншому є моральною вимогою.
— Люди завжди мають уряд. — Оранжева барва повністю зникла. «Чого її так це цікавить?»
— Люди мають політику. Я вже казала тобі це вчора. Політика — мистецтво демонструвати щирість і цілковиту відвертість, водночас якомога більше приховуючи.
— Тож ви, відьми, приховуєте.
— Я цього не сказала. Коли ми кажемо «політика», це попередження для наших Сестер.
— Я тобі не вірю. Люди завжди творять якусь форму…
— Угоди?
— Слово, не гірше за будь-яке інше. — «Її це сердить».
Коли Люцілла не відповіла, Велика Всечесна Матрона похилилася вперед.
— Ти щось приховуєш!
— Хіба ж я не маю права приховувати від тебе речі, які можуть допомогти тобі подолати нас? — «Ось тобі соковитий шматочок приманки».
— Я так і думала! — Із задоволеним виразом відкинулася на спинку крісла.
— То чого ж цього не виявити? Думаєш, що у владі завжди є ніші, які можна заповнити, і не знаєш, що про це кажуть у моєму Сестринстві.
— Розкажи мені, прошу. — «Вона невправно володіє сарказмом».
— Ти віриш, що все це узгоджується з інстинктами, що сягають племінних часів і ще далі. Вожді та Старійшини. Таємнича Мати і Рада. А ще раніше Сильний Чоловік (чи Жінка), що стежить, аби всі були нагодовані, аби всіх охороняло вогнище біля виходу з печери.
— Це має сенс.
«Невже?»
— О, я погоджуюсь. Еволюцію форм прокладено доволі ясно.
— Еволюція, відьмо! Одну річ накладено на іншу.
«Еволюція. Бачиш, як вона хапає ключові слова?»
— Це сила, яку можна взяти під контроль, обернувши її проти себе самої.
«Контроль! Глянь, який інтерес ти викликала. Вона любить це слово».
— Тож ви творите закони, як усі інші!
— Можливо, правила регламентації, та хіба ж усе не тимчасове?
Інтенсивний інтерес.
— Звичайно.
— Але вашим суспільством керують бюрократи, які знають: до того, що вони роблять, не можна докласти й тіні фантазії.
— А це важливо? — «Справді здивована. Глянь на її гримасу».
— Лише для тебе, Всечесна Матроно.
— Велика Всечесна Матроно! — «Хіба ж вона не уразлива!»
— Чому не дозволяєш мені називати тебе Дамою?
— Ми не близькі.
— То з Футаром ви близькі?
— Годі змінювати тему!
— Хочу чистити зуби, — озвався Футар.
— Стули пельку! — «Справді от-от вибухне».
Футар опустився навпочіпки, але наляканим не був.
Велика Всечесна Матрона звернула оранжевий погляд на Люціллу.
— То що там бюрократи?
— Вони не мають простору для маневру, бо таким чином їхні зверхники обростають жиром. Якщо не бачиш різниці між правилом і законом, то обидва мають силу закону.
— Не бачу різниці. — «Вона не знає, що виявила».
— Закони виражають міф про вимушену зміну. Завдяки цьому чи іншому закону настане блискуче майбутнє. Закони усталюють майбутнє. Вважається, що правила усталюють минуле.
— Вважається? — «Цього слова вона теж не любить».
— У кожному разі дія є ілюзорною. Як призначення комісії для вивчення проблеми. Що більше людей у комісії, то
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Капітула Дюни, Френк Херберт», після закриття браузера.