Читати книгу - "Зірка КЕЦ, Олександр Романович Бєляєв"

— І ти, звичайно, привіз золото?

— Зразки привезли. Кільця Сатурна вистачить нам на сотні років. Ми поступово вийматимемо камінь по каменю з цього чудового намиста. Спочатку дрібні камені, а тоді візьмемося й до великих.

— І Сатурн позбудеться своєї осяйної прикраси. Це все-таки шкода, — сказав хтось.

— Так, признаюсь, видовище ефектне. Підлітаючи до кільця в одній площині з ним, бачиш тільки його ребро — тонку світну лінію, яка прорізає теж світну планету. Коли дивишся згори, бачиш сяюче кільце надзвичайної краси. Збоку — золоту дугу, яка оперізує півнеба, то правильну, то витягнуту еліпсисом або навіть параболою. Додайте до цього десять місяців-супутників і уявіть собі, яке чарівне видовище чекає мандрівника.

— А на Сатурн не спускались?

— Ні, це ми тобі лишили, — сказав оповідач. Усі засміялись. — Ось на Фебі були, на Яфеті були. Маленькі місяці, позбавлені атмосфери, і більше нічого. Але небо звідусіль дивовижне.

— Одне слово, ми вивчили стратосферу, як атмосферу власної кімнати. Для нас уже немає таємниць… — почувся голос аеролога, що пролітав мимо пліч-о-пліч з моїм знайомим — Соколовським.

Я помахав рукою геологові і раптом побачив Тюріна. Він обережно ступав по підлозі поруч з директором Пархоменком і щось говорив про рух. Чи не збирається вже він зробити доповідь про свою філософію руху?..

Пархоменко підійшов до Зоріної. Не вперше я зустрічаю директора разом з цією дівчиною. Добре, що Крамер не бачить. Він, бідолаха, все ще сидить в ізоляторі. Тюрін, з класичною неуважністю вченого, навіть не помітив, що загубив свого супутника і повільно пішов далі, просторікуючи:

— Рух — добро, нерухомість — зло. Рух — добро, нерухомість…

Звуки оркестру заглушили слова проповідника нової філософії,

Я облетів увесь головний коридор, заглянув у величезний зал, в їдальню, на “стадіон”, у басейн. Всюди пурхають, скачуть, лазять люди. Всюди дзвінкі голоси і сміх. Але Тоні не було… Мені стало сумно, і я рушив у зоолабораторію поговорити з своїм чотириногим другом.

Нарешті настав день свята. Для того, щоб численні колоністи могли розташуватися зручніше, силу ваги на Зірці майже зовсім знищили. І присутні розмістилися рівномірно по всьому простору. Люди обліпили стіни, заповнюючи зал, як мухи-дрозофіли скляну коробку.

В кінці коридору було споруджено “естраду”. За нею містився художньо виконаний світний транспарант. На ньому було зображено нашу Землю, над нею — Зірку Кец, ще вище — Місяць. У великому овальному отворі транспаранта виднілася платинова статуя Костянтина Едуардовича Ціолковського. Він був зображений у своїй улюбленій робочій позі: поклавши дощечку з папером на коліна. В правій руці його був олівець. Великий винахідник, який показав людям шлях до зірок, ніби припинив свою роботу, прислухаючись до того, що будуть говорити оратори. Художник-скульптор передав з надзвичайною виразністю напруження обличчя глухуватого дідуся і радісну усмішку людини, яка “не прожила марно” своє довге життя. Ця сріблясто-матова статуя, ефектно освітлена, справляла незабутнє враження.

Стіл президії заміняло золоте кільце, яке висіло в повітрі. Воно нагадувало “молодик” Землі. Навколо цього кільця, придержуючись за нього руками, розмістилися члени президії. В центрі з’явився директор Пархоменко. Зал привітав його вигуками й оплесками.

Я відчув, що хтось торкнувся моєї руки. Обернувся — Тоня!

— Ти!.. — тільки й міг вигукнути я. Так несподівано для себе, я почав називати Тоню на “ти”.

Хоч на Кеці це й не заведено, ми міцно потиснули одне одному руки.

— Робота затримала! — сказала Тоня. — Я зробила ще одне відкриття. Дуже корисне тут, але, на жаль, на Землі його навряд чи можна застосувати… Пам’ятаєш той випадок, коли маленький астероїд мало не спричинився до катастрофи, пронизавши наше житло? Це переконало мене в тому, що хоч такі випадки й мало ймовірні з погляду теорії ймовірності, але все ж трапляються. І от я винайшла…

— Значить, не відкриття, а винахід?

— Так, винахід. Я винайшла апарат, який реагує на наближення навіть найменших астероїдів і автоматично заздалегідь відсуває Зірку з їхнього шляху.

— На зразок радіоапаратів, які попереджають кораблі про айсберги, що з’являються на їх шляху?

— Так, з тією лише різницею, що мій апарат не тільки попереджає, а й відсуває наш “корабель” вбік. Я потім розповім тобі докладніше… Пархоменко вже починає свою доповідь.

Все затихло.

Директор поздоровив з “успішним закінченням зоряного року”. Вибух оплесків, і знову тиша.

Потім він, підбиваючи підсумки, говорив про те, що Зірка Кец, дітище Землі, “починає повертати борг своїй матері”. Пархоменко говорив, що в кецівців є величезні досягнення, що вони своїми роботами в галузі астрономії, аерології, геології, фізики, біології збагатили все людство. Скільки зроблено великих наукових відкриттів, скільки розв’язано нерозв’язних на Землі завдань! Надзвичайно цінні відкриття зробив, наприклад, Тюрін. Йог “Будова Космосу” ввійде в історію науки як класична праця, що створює епоху, його ім’я стає в ряд таких титанів науки, як Ньютон і Галілей.

Високу оцінку дістали і роботи аеролога Кістенка, геолога Соколовського, “видатного винахідника і експериментатора товаришки Герасимової”, згадано було

І мою скромну працю, як мені здається, над міру оцінену,

— Справжнім героєм — завойовником небесних просторів виявив себе товариш Євгеньєв, — сказав Пархоменко і почав аплодувати комусь позад себе.

Євгеньєв! Чорнобородий! Я витягую шию, щоб розглядіти його, але герой ховається. Він не вийшов навіть на оплески.

— Він, товариші, занадто скромний, — сказав Пархоменко. — Але ми примусимо його зробити доповідь про свої надзвичайні пригоди в поясі астероїдів. Начальник експедиції повинен звітувати перед нами.

Євгеньєв, нарешті, з’явився в кільці. Я відразу пізнав його.

— А ти б пізнала? — спитав я Тоню. Тоня посміхнулась.

— Серед безбородих — пізнала б, але серед таких же бородатих, як він, навряд чи. Я ж тільки мигцем бачила його, коли він їхав на аеродром.

Євгеньєв заговорив. При перших же його словах Тоня раптом дуже зблідла.

— Що з тобою? — злякано крикнув я.

— Та