Читати книгу - "Жінка його мрії, Олесь Ульяненко"

Коли Іва повернулася, то Лінда лежала гола і курила у ліжку. Тільки вона курила у ліжку, ніхто більше.

Іву захопила відраза. І вона дала Лінді ляпаса. З усього розмаху. На витягнуту руку. Лінда мотнула головою, стулила ноги.

– Якого хєра! - закричала вона.

– Чого тобі не вистачає? Одягнися, сука, - спокійно сказала Іва.

– Хто ти така? Сучка недотрахана. Ти чого від мене хочеш? Чого чіпляєшся? - Лінда захникала. Іва дивилася на її животик, і в голові стояв чад. На вулиці пішов дощ. Вона враз уявила темряву і дощ. Їй стало противно, самотньо, і вона зрозуміла, що безглуздо щось нині вирішувати.

– Я поїхала додому, - сказала Іва.

– А мені що накажеш робити? - занила Лінда. Іва відзначила, що вона гарна по-наївному, по-дурному і у ній дійсно є щось таке пацаняче, але водночас жіноче. Їй зробилося шкода Лінди, але потім жаль швидко змінився на огиду. Іва лягла на диван поруч Лінди і відразу зрозуміла, що сьогодні вона нікуди не поїде. Баржу хилитало на хвилях. Несподівано вона відчула спокій, байдужий і теплий, наче ти знаходишся в обіймах коханого чоловіка. Саме про це зараз Іва не хотіла думати. Потім її знову почала дратувати Лінда.

– Якщо вони не з’являться до дванадцяти, нам треба тікати... Тікати куди очі бачать...

– Хм, тобі легко говорити. У тебе нема роботи. Нема того, що я роками підіймала, камінь за каменем, - пронила Лінда, й Іві вкотре зробилося її шкода. Воно і дійсно: впливові друзі, вечірки, прийоми, кожен день на екрані. А ця дурнувата сучка поміняла шило на мило. Ось так, не інакше. Вона потягнула Лінду до себе і стиснула горло пальцями. Лінда спочатку не пручалася, але нарешті до неї дійшло, і вона спробувала цапнути кігтиками Іву по обличчю. Потім Лінда забила ногами. Вона відштовхнула Іву і навкарачки подалася до виходу. Іва піднялася і з усього розмаху ударила ногою в звисаючий живіт Лінди. Лінда квакнула жабкою, перевернулась і упала на спину.

– Не треба! Не треба! Не треба! - Лінда не благала, а верещала. Іва спокійно роззирнулася і пішла до вікна, на столику взяла важку бронзову попільничку: дві німфи злилися в пристрасному поцілунку. Це ж таке треба, - подумала Іва. Вона гепнула по голові Лінду попільницею. Лінда затихла відразу. Але Іва для годиться лупонула ще кілька разів. Заглянула в осклілі очі Лінди, потім сіла, закурила і стала на щось чекати.

Напевне, марево пожежі побачили всі. Напарник біг за Марі упродовж берега, і чорна вода у Дніпрі видавалася йому смолою. Коли вони проскочили чагарник, потім мокру і в’язку галявину, вийшли на трасу, яку до цього ще кілька років тому ніхто не бачив. Напарник зупинився, зігнувшись і обіпершись долонями в коліна. Палала баржа, і вода навколо кипіла. Нічого особливого? Або черговий притон, або ще щось. Вони, напевне, запізнилися. Аби вони хоч трохи були здогадливими, то цього, звісно, могло б не відбутися.

– Викликай пожежників, нам тут робити нічого, - сказав він.

– Так. Викликай пожежників, - повторила Марі.

Напарник побачив малинові сполохи. Він напевне про щось здогадався, але сонний настрій плюс довгий коридор лікарні не давали можливості думати. Він зараз думав про Величка, про майора, про карлика і про Іву. Найбільше він не хотів думати про Іву. Про красиву, з тонкою талією, прямою спиною і вишневим поглядом. У Величка серцевий напад. Пробувши півдоби за гратами, він вигадав, що його розстріляють. Але зараз заспокоївся і завис між смертю, інфарктом та мікроінсультом.

– Доброго вечора, капітане. У мене для вас неприємна новина. Знайшли Руслана. Мертвого, - сказав він і сів поруч.

Величко не злякався, здавалося, його відпустило. Нарешті проблема, яка його мучила, відійшла і зараз можна насолоджуватися своїм горем. Щось таке прочитав лейтенант у капітана на обличчі.

Іва гнала машину трасою. Світанок піднімався над верхівками сосон. Потім машину викинуло у рівний степ. Білі піски мертво лежали упродовж води. Іва зупинила машину, вийшла, їй стало легше, вона сіла проти води. На тому боці синьою ганчіркою мирно лежало місто. За спиною гудів під вітром мокрий пісок. Здавалося, вона не думала про те, що трапилося. Не інакше, це колись повинно розв’язатися. Але у її теплих вишневих очах горів не переляк і зовсім не жах. Зараз вона думала про майора. Її злі очі дивилися на мокре передсвітанкове місто. Нарешті вона звелася. Навіть не глянула у той бік, звідки тягнулася чорними клубками пожежа. Похитуючись, вона пішла до свого "Бентлі". Врешті-решт їй вдалося красиво пожити, і все пішло на пси. Все у шоколаді, так, здається, говорила Лінда, - ідіотка, раки найкраще для неї, все спаскудять суки, все перемішають. На гілках писнула перша птаха. Зрозуміло, треба це було пережити. А от майор навряд чи повинен пережити. Їй треба встигнути раніше, ніж туди припреться її тупоголовий мент. Якого дідька вона з ним сплуталася? Прийде час - і сама будеш шукати. Місто важке і вологе. Цілу ніч ішов дощ. Зда-валося, що тільки-но скрізь позаливали гудроном. Іва гнала потужну машину і відчувала від цього впевненість. Апендикс річки згори під мідним сонцем викликав у Іви приступ нудоти; принаймні це вже не сон, вирішила вона. Її божевілля тріщало купою жару, а рештки Лінди занесло під водосховище. Вона багато чула про смерть, як і кожен у цій країні, але саме зараз це їй нічого не говорило. Хіба що боліла рука. Нарешті вона загнала машину на пагорб печерських Липок. Далі вона пішла тихими вулицями, вже маючи у голові чіткий план. Все повинно пройти гладко. До обіду нічого чекати. Інакше її просто разом знайдуть з Ліндою. Лікарня з широким холом, ще будована за совєтських часів, більше нагадувала ангар чи, може, сам лайнер, який дивом не рушив у свою подорож. Іва смикнула двері, але вони були зачинені. Це її стурбувало. Іва натиснула на дзвоник, і майже як по команді з’явилася стара баба у білому халаті, з горбатим носом і лукавими очима.