Читати книгу - "Загибель Уранії, Микола Олександрович Дашкієв"

Тессі відчувала цю байдужість, протестувала проти неї бешкетуванням, навмисним непослухом, часом просто ненавиділа матір… і все одно любила її гірко й безнадійно.

А потім трапилось нещастя. Одного разу, коли почалося випробування першого атомного двигуна, зіпсувався захисний механізм ядерного реактора. Колосальна енергія вийшла з-під контролю дослідника і вже рвалася назовні, щоб знищити, зітерти на порох усе довкола. Лише кілька секунд мав у своєму розпорядженні той, хто рискнув би скинути в реактор гальмівні кадмієві стержні голими руками. І Фрей Торн встигла це зробити.

Її пронизало радіоактивне проміння такої потужності, що про рятунок не могло бути й мови. Променева хвороба — найстрашніше з того, що приніс людству розвиток науки, — своїх жертв не відпускає.

Хвора вмирала повільно, страшно. Але саме ці декади й принесли дівчинці несподівану гірку радість. Вона знайшла, нарешті, справжню матір, люблячу, ніжну.

Немов бажаючи сплатити борг перед чоловіком і дочкою, Фрей Торн підтримувала сім'ю в найтяжчий час. Не її заспокоювали, а вона втішала всіх, сміялась, коли інший кричав би від болю, напівжартома дорікала собі за надмірне захоплення наукою і присягалась, що після одужання стане зовсім-зовсім іншою…

Ні, не судилось їй стати іншою… Хвороба поширювалась, підточувала, руйнувала весь організм. Наближався кінець.

Одного разу хвора попросила лікарів вийти геть і простягла руку до дочки.

«Тессі, сядь поруч. Я незабаром умру… Ти ще маленька, моя крихітко, але тільки на тебе моя надія. Врятуй батька, бо він сам не свій. Я дуже завинила перед ним. Коли б у мене було два життя, я віддала б і друге, щоб спокутувати свою провину. Але тепер уже пізно. Он там, у шухляді, ти знайдеш папери, які розкриють тобі все. Прочитаєш їх, коли станеш дорослою. Тільки не суди мене надто суворо. Я весь час намагалася зламати себе і не змогла… Ще одне, моя квітонько: ні в якому разі не будь фізиком! Коли б я могла сподіватись, що ти станеш лікарем і знайдеш ліки проти променевої хвороби, я померла б спокійно…»

Це були її останні слова. Тієї ж ночі вона померла.

— Бідна, бідна мамуся… — шепоче Тессі Торн.

Після смерті дружини Торн зовсім занепав духом. Цілими годинами він сидів нерухомо, утопивши погляд у стіну, і ні на що не зважав. Тессі втішала його як уміла, але це не допомагало. Тоді вона інтуїтивно обрала інший шлях: немов усе забулося, виспівувала та пустувала, змушувала батька встрявати у всякі її дрібні справи, скаржилась, що нібито ніяк не може розв'язати задач, ходила замурзана, щоб підкреслити батькову неуважність до неї.

Торн поступово отямлювався. Несподіваний бунт Тессі стривожив його, і він мимоволі взявся за «перевиховання» дочки. І коли б він був спостережливішим, то невдовзі зміг би з математичною точністю встановити, що його успіхи на цьому терені пропорційні не докладеним зусиллям, а тому, як швидко позбувається тоскної апатії сам вихователь.

Тессі намагається не згадувати минулого, бо воно надто важке. Але спогадів не вдається уникнути. І вони мимохіть пов'язуються з сьогоднішнім.

Атомна бомба. Її дія страшна не тільки в момент вибуху, а й дуже довго по тому. Давним-давно розвіявся дим двох монійських бомб, які були скинуті на Джапайю, а відлуння їх чути й досі: гинуть вражені променевою хворобою, каліками народжуються діти в тих, хто ще в дитинстві надихався радіоактивного попелу.

Атомну бомбу створили подружжя Торн, Ріттер Лайн, татусь Кольрідж та ще кілька вчених. Два атомних вибухи знищили загалом понад двісті тисяч людей. В ім'я чого? Правда, джапайці напали на Монію першими і наробили багато лиха. Однак загинули зовсім не нападники, а переважно жінки та діти, ті, що війни не хотіли…

І ось тепер батько створив нову бомбу — «чисту». Вона не забруднюватиме атмосферу радіоактивними речовинами. Але смерть лишається смертю незалежно від причин. А Тессі, обравши фах лікаря, заприсяглась боротись за життя.

Пильно, сумно вдивляється дівчина у риси материнського обличчя. Вона хоче збагнути, як сталося, що саме мати, та, яка загинула від променевої хвороби, бо пожертвувала собою задля життя сотень людей, прирекла на таку ж страшну загибель сотні тисяч. Як міг батько, м'який і щиросердий, віддати увесь свій невичерпний талант справі створення неймовірних засобів знищення?

Мовчить фотографія. Мати дивиться на свою дочку так, ніби хоче махнути рукою й одвернутись: «Не докучай дрібницями! Ні́коли!»

Вона й справді, мабуть, не замислювалася, заради чого і в ім'я чого працює. А от Ріттер Лайн замислився… і вкоротив собі віку.

Ще і ще Тессі перечитує листи своєї матері. Не все зрозуміло в оцих листах. Багато недомовок. Проте з коротких натяків, з фраз, які, здавалося б, нічого не означають самі по собі, для Тессі поступово стають зрозумілими ті причини, що привели до розриву матері з Ріттером Лайном. Вони були друзями, але не соратниками. Майже у кожному питанні їхні думки розбігались. І про те, як далеко сягнула ця розбіжність, свідчить останній лист Ріттера Лайна:

«Зневірився в собі і в людях, бо не зміг переконати навіть тебе. Зрікаюсь всього, що зробив. Мої ясні мрії знайшли таке страшне втілення, якому виправдання немає. Якщо хоч трохи шануєш наше минуле — рятуй майбутнє людства. Прощай!»

Не раз перечитувала Тессі цю коротеньку записку, але тільки тепер почав розкриватись її глибокий зміст. І дівчині стає страшно: вона мимоволі згадує про винайдену батьком антиречовину. «Чиста бомба»… Академік Торн, звичайно, не мріє про вбивство. Але він стане вбивцею несамохіть, якщо про бомбу дізнаються військові. Ні, цього не можна допустити! А що коли хтось інший відкриє антиречовину цілком незалежно від академіка Торна?

Складні ці питання, нерозв'язні. Татусь Кольрідж не зміг знайти на них відповіді. Тож як з ними впорається Тессі, яка нічогісінько не розуміє в атомній фізиці, не знається на політиці і хоче тільки