Читати книгу - "Великий день iнкiв, Юрій Дмитрович Бедзік"

Біля дому Мерфі юрмились жінки. Скорботно опустивши голову, вони перешіптувались між собою. При появі комісара швидко відійшли вбік. Тільки одна з них, шанобливо вклонившись, поспішила йому назустріч.

— Сеньйор комісар вислухають мене?

У жінки був полохливий, слабкий голос. Темна хустина ховала майже все її обличчя, і на Себастьяна Олів’єро дивились два маленьких ока, немов ґудзики на мордочці лялькового ведмедика. Жінка давно слугувала комісарові, отримуючи за свої дрібні доноси мізерні винагороди.

— У домі Мерфі лежить небіжчиця, якась невідома сеньйора…

Комісар, торопіючи від страшної здогадки, рвучко схопив стару за груди. Своїм хижим поглядом він пропікав її наскрізь.

— Ти що верзеш? Яка сеньйора? Кажи ясніше, відьмо!

Олів’єро опанувала тривога, якесь панічне передчуття розплати. В його свідомості спалахнуло ненависне ім’я Ернестіни Коельо. Так, він знав, він майже був певний, що саме вона лежить у хижці мулатки.

— Як ім’я сеньйори? — зловісно прошипів Себастьян.

Стара безпорадно розвела руками:

— Хтозна… Мерфі каже, що сеньйору пограбували індіяни. Вони їхали на кораблі. Вночі її знесли на берег…

Олів’єро, слухаючи бабське базікання, щось обмірковував. Що ж, немає сумніву, що в домі Мерфі тіло Ернестіни Коельо. Вона мала вмерти ще на Оріноко, але його постріл виявився хибним. Вперше в житті він не зумів покласти свою жертву з першого пострілу…

Стара зігнулась і, не дивлячись в обличчя комісарові, простягнула до нього руку за винагородою. Олів’єро тицьнув їй якусь дрібну монету. Жінка міцно затиснула кулак, але в ту ж мить випростала пальці й пробурмотіла:

— Раніше сеньйор комісар давав більше. — В її словах було щось од зацькованого, хижого звірка. — Сеньйор комісар…

Себастьян замахнувся канчуком.

— Геть, стара жабо!

І, долаючи в собі злість, він поїхав далі вулицею.

Небіжчиця не йшла з голови. “Ну й йолоп же я, — картав себе комісар. — Дав маху. Думав, вибух докінчить справу. А тепер, напевне, все вже відомо партизанам.

Олів’єро згадав про свого столичного гостя, і на душі в нього стало ще гірше. Бракватіста вийде з води сухим. А розплачуватися за все доведеться комісарові Олів’єро. Коли вони вранці повернулися з нічної операції, полковник, випивши пляшку коньяку, знову завів розмову про загрозливе становище в столиці. Знову згадав немічного генерала Батіса і, ніби щось прикидаючи в думках, з кривою посмішкою на вустах промовив: “Розумні пацюки першими тікають з корабля, який має затонути”. І дико зареготав.

Олів’єро зупинив коня перед садибою, де розмістилися люди професора Крутояра. Мандрівники саме ладналися в дорогу.

— Радий вас бачити, сеньйори! — Чемно привітався до них вершник. Він спішився і прив’язав повід до невисокої шовковиці. — До ваших послуг — комісар округи Себастьян Олів’єро.

— Ми вас шукали вчора, сеньйоре, — сказав професор Крутояр, підходячи до комісара. — Але марно. Мабуть, у вас були якісь серйозні справи…

— Коли їх не буває, тих справ! — скрушно розвів руками Олів’єро. — А надто в наш суворий час. Але вас це не повинно турбувати. Коли до нас приїжджають із хорошим серцем, ми вміємо вітати гостей. — Він звузив свої сіро-сталеві очі й, карбуючи кожне слово, сказав: — Сельва вміє вітати своїх гостей.

В його словах Крутояр зовсім виразно почув погрозливий натяк. Сельва вміє вітати. Сельва вміє нагадувати про себе тим, хто забуває про її неписані закони. Непролазні нетрі, жорстокі араньямони й хижі пуми — це сельва; злиденні хижки каучеро, в яких живуть голодні, хронічно хворі на малярію діти — це теж сельва; жовті вогники в очах комісара Себастьяна Олів’єро — це теж сельва. Сельва у всьому: в жорстокості й підступності, в затурканості й свавіллі…

Краще не чіпати отруйну змію чушупі, в якої не вирвали жало. В голосі Чорного Себастьяна вже зазвучали перші застережливі нотки — гадина готувалась до стрибка. Треба було обійти її, поки пружне тіло не змоталось у клубок.

Самсонов і Бунч, які вкладали до рюкзака дорожні речі, зацікавлені підійшли до професора. Той усе ще стояв, ледь посміхаючись, ніби хотів сказати: “Он ти який, сеньйоре Олів’єро! Нікчемний, плюгавенький чоловічку! А кажуть про тебе хтозна-що!”

— Я маю поговорити з вами, сеньйоре професор, — сказав Олів’єро чітко й незаперечно.

— Прошу вас! — щось насторожене майнуло в очах професора і немов тінь лягла йому на обличчя. — Ходімте в дім. Ми тут ночували. Господар досить гостинна людина, він перебрався на ніч до своєї невістки в сусідню хижу. Заходьте!

Слідом за Крутояром і Олів’єро до хижі вступили й інші члени експедиції.

Всі сіли до грубо тесаного, нічим не засланого столу.

Себастьян Олів’єро раптом пожвавішав, з удаваною щирістю почав розповідати мандрівникам про те, як він хотів особисто зустріти їх на пристані й од імені місцевої влади поздоровити з прибуттям на землі Верхнього Оріноко. Але його затримали невідкладні справи. В окрузі неспокійно. Індіяни й мулати ворогують між собою. Окрім того, становище ускладнюють ліві елементи. Довелось викликати з центру парашутистів.

— До речі, ми сидимо як на засіданні парламенту! — силувано пожартував Олів’єро. — Сподіваюсь, ви не відмовитесь почастуватись нашим коньяком. Це, правда, не європейський напій, але все ж чогось вартий.

Він на хвильку вийшов до коня і приніс добрячу, літра на півтора, пляшку з яскравою етикеткою. Вправно розкоркував її і поставив на стіл.

— Я бачу тільки два кухлі, — мовив Олів’єро, озираючись.

— Досить і одного, сеньйоре, — стримано озвався професор. — У нашому загоні існує “сухий закон”, який ми добровільно зобов’язалися не порушувати до повернення на батьківщину.

— Навіть з нагоди такої зустрічі? — трохи ображено і з неприхованою підозрою в голосі перепитав поліцейський комісар. — Що ж, воля ваша.

“Все одно ви скажете мені те, що треба, — подумав він. — Мене не обдурите. А цей