Читати книгу - "Вогненне око"

страйки, мітинги бовтнулися в невідомість історії. Що він іще хоче сказати? Як назвати її, котра загубила, стратила безглуздо його мрію… Сповнений ніжності, несподіваного щастя, Родик підходив до дівчини, занурював пальці у розкішне, вибухле каштановим дивом волосся, гладив ніжну шкіру, переконуючи сумління, котре проїдало червом думки, говорив: «Нам треба залишити це помешкання…» – «Так, намагатися з'являтися на люди…» Він сідав поруч, і вона годинами, без угаву, розповідала про своє життя. Про напівбожевільну матір-фанатичку, про сексуального збоченця Гільмедова, про його сестру, з якою той спав. Розповісти, що він витворяв із нею, коли їй було тринадцять років? Не треба? Чому не треба? Якщо вона не розкаже, то май певність – Гільмедов і інші одного дня повернуться; вона вже чує їхні подихи, їхні порухи розносять смердоту вологих од поту і сперми тіл, влазять у її сни; вона уриває розповідь, шепоче: «Боже великий! Які ми всі мізерні, страшні, божевільні до крові…» А ще їй снилася покійна баба. Вона не відчувала ні сорому, ні страху, бо все те, що трапилося з ними, не що інше, як Провидіння. І вона плакала. Чому воно так складно? Люди ж не такі, правда, вони не такі? Дві ілюзії людського життя схилялися над матіоловим вечором у поцілунку. Надворі зима без запаху, без суму – екран наїздив горбатими танками, доменні печі плавили для них кулі, снаряди, тисячі теслів майстрували труни, в крематоріях чистили попіл. Це так далеко, мов хмари дитинства, яких не зупинити ні на папері, ні в кіно, ні вві сні. Холод навколишнього пробуркував хіба що жеброту, котра настирно, мурашиним царством, продовжувала боротьбу за існування, вслухуючись здалеку у програвачі та приймачі. Місто, мов парша, роз'їдав страх. А вони збайдужіло тинялися маркетами, валютними магазинами, уквітчуючи свою кімнатку ліногравюрами, світлинами далеких островів, де барвисті птахи протинають непорушну кришталевість повітря. Чарівні замки кишма кишіли кумедними привидами, потойбічними тварюками, а сонце Африки гріло спини елефантам, що, граційно погойдуючись, пробивали шлях у джунглях. Вони скуповували атласи країн, карти міст далекої Мальти, Європи, Америки; вони дізнавалися про ціну квитків. Ще так ніколи, до тупості, не вивчалася географія, економіка, побут. Вони навперебій, доторкуючись лагідно одне до одного, розповідали почуту, вичитану, побачену новину з котроїсь країни. Спочатку то була Італія, але фантазія займалася, як солома на пожежі, – все далі, далі, далі одкидало їх від прілих закутів, просмерділих кухонь. Чарівність нового світу передавалася цьому місту, де вони жили, де рвалися їхні душі і серця.

Одного дня вони полишили своє помешкання. Нітрохи не шкодуючи, пройшли вже сірим снігом на зупинку таксі, оддихуючись від важкої ноші манатків. Вона якось таємниче, як можуть тільки кохані жінки, підвела голову, тицьнула пальчиком: «Бачиш ту рекламу? Там моє ім'я». – Родик поцілував її, стиснув руку в червоній рукавичці. Вітер зняв сніжну пилюку, сонце різало з-за хмар. Спочатку видалося неймовірно гарним місто, що розкинулося золотоголовими куполами на жовтих пагорбах. Забивало дух, і вони дорогою жартували з водієм. Нещасні мої закохані, ви думаєте, що сховалися в цій людській пустці, – але сотні вікон, затемнених і заллятих світлом, пропікають рентгеном; чиїсь зведені у німому невдоволенні щелепи, напнуті під парусиною штанів прутні, – шпарина вуст щільнішає, туди пробирається гадюкою тупа заздрість, а руки до ранку невтомно мастурбують над вашими тонкішими від шовку, наче привиди, душами. Ось ви ховаєтесь, а над вами вже зависла злива, що віками збиралася в горлянках, носах, дітородних органах. Вас накрило й змело з цієї території, виплеканої їхнім зором і куцим розумом… Ти всміхаєшся, але ти ще не зрозумів, що повинен плакати. Сміятися дозволено тільки тим, у кого на лобі тавро. Яке? А невідомо…

Тривога ввійшла у прочинені двері нового помешкання.

Вони жили за містом, у тиші широкооких озер, одні, проти степу, засипаного рудим снігом, у двоповерховому домі. Тільки-но її нога ступила за поріг, як очі увібрали смуток. Це стривожило Родика, більше того, – жінка стала зносити до кімнат богемський кришталь, китайські вази, антикварні меблі, перські килими. Вона годинами розповідала, як їй дісталася та чи інша річ. Вона розбалакувала про речі, мов то були живі істоти. Попервах це забавляло його, він вибухав безтурботним сміхом, але далі його тягнуло в протилежний бік, навіть короткі спалахи пристрасті не могли відволікати од думок, од листів до невідомої пані, котра набирала дедалі живіших обрисів. Він навіть почав розмовляти з нею вві сні, так, що дівчина, прокинувшись серед ночі, заламувала ревниву істерику. Але що далі, то більше нагадувала вона порцелянову ляльку, що захоплено по десять разів на день протирає речі, забуваючи приготувати їсти чи привітатися. Родика не брала гризота доти, доки за місяць вона не придбала за божевільні гроші часопис світських зустрічей. Вона змінилася, скинувши джинси й зелену кофтину, – малинова сукня важкими тінями падала на підлогу, підкреслюючи напівтонами тонку поставу, дивись – налетить вітер, і вона переламається в стані; вона навіть ходила зараз по-іншому, – нахилившись, ледь похитуючись, наче від утоми, сонно затуливши віями щілини очей, піднімаючи руку до чола і враз безвільно її опускаючи; широкий розстебнутий комір відкривав частину порцелянової шиї, а очі, колись повні бездуму і тоскної порожнечі, набрали мрійливо-потойбічного, торкнутого зверхністю свого становища виразу, що готовий бризнути люттю, – але то лишилося з тих днів, він це розумів; навіть зачіска, зібрана до десятого поту не одним перукарем, говорила про її неспроможність боротися з усім світом – розсипалася десятками неслухняних кучерів по плечах. Нудьга, стиснута морозною до синяви зимою, змушувала її довго спати вдень, і вона блукала кімнатами з годину, безтямно беручи до рук то одну річ, то іншу, підступала до вікна, відтак по дві години, не зронивши слова, плюскалася у ванні, розчинивши двері, виходила і, не одягаючись, продовжувала блукати; ночами просиджувала біля телефону або телевізора. Це мало нагадувало мрію. Родик пробував поговорити з нею, та вона лишень огризалася, – так, мовляв, треба. Безглузді телефонні дзвінки до колишніх подруг навіювали на нього жах. Втома од життя, що пролітало повз нього, ламала кістки, розчавлювала груди. Ночами в нього боліли зуби – тупим, закрадливим болем. Коли в повітрі прокинулися перші голоси птахів, повіяло весною, вона примостилася біля нього, відкинувши кольоровий журнал: «Я хочу, перед тим як ми поїдемо… ми ж неодмінно поїдемо… ну… як тобі краще це сказати – подивитися на тих людей… розумієш… там мало що трапиться… от припустимо… заходить і знайомиться такий собі мен, папік,