Читати книгу - "Крах Симона Петлюри"

Цісарь Карл.

Саме цю ідею наступного дня – 19 жовтня – Петрушевич та представник УНДП Степан Баран запропонували учасникам вищезгаданих представницьких зборів усієї Галичини, які зібралися в «Народному домі». Натомість представник УСДР Микола Ганкевич запропонував принципово інший варіант – злуку з Наддніпрянською Україною, «але не з режимом П. Скоропадського».

«Те, що говорив Микола Ганкевич на зборах…, – зауважив Макух, – про негайне проголошення об'єднання, не мало ніякої ясної програми дії, без якої така справа, як державне будівництво, взагалі неможлива»[238]. Це свідчення само по собі спростовує всі пізніші конструкції українських суспільствознавців щодо Листопадової революції як «закономірного результату і складової частини розвитку загальноукраїнського національно-визвольного руху першої чверті XX ст., в т. ч. і Української революції 1917—1920 pp.». Дивує те, що таку позицію озвучив член Головної Української Ради у 1914—1917 pp., віце-президент Загальної Української Ради у Відні в 1915 р., людина, яка «скептично ставилася до перспектив українського національного руху в Наддніпрянській Україні, а зазбручанців вважала безнадійно зросійщеними». І взагалі, Ганкевич «був переконаний, що галичанам варто орієнтуватися на спілку з польськими соціалістами, з якими значно легше домовитися стосовно самостійної України, ніж із наддніпрянцями, а тим паче з росіянами».[239]

Микола Ганкевич.

Тимчасом «зчинився в залі крик і протести, – пригадував Чернецький. – Я прискочив до д-ра Петрушевича і скинув його з трибуни. Проти нас була більшість, яка нас просто закричала. Ми демонстративно вийшли зі зборів, а з нами й січові стрільці <…»> – частина яких, пригадаймо, в той самий час активно готувалася до збройного виступу, перебуваючи поблизу Києва, у Білій Церкві. Між іншим, це ставить на порядок денний питання про необхідність дослідити питання про можливість підготовки Коновальцем якогось невідомого сьогодні власного політичного проекту. Але це так, до слова.

Тимчасом інсургенти зібрали окремі збори, які вирішили заснувати Комітет злуки західноукраїнських земель з УНР (яка на цей час не існувала в природі. – Д. Я.), а не з Українською Державою. Ініціатором такого рішення виступив член Головної Української Ради та Бойової управи січових стрільців Володимир Старосольський, який, нагадаймо, підтримував «давні дружні зв'язки» з Винниченком. Зв'язки були «дружніми» настільки, що Винниченко, перебуваючи до революції 1917 р. на еміграції, нелегально приїжджав до Росії під прикриттям паспорта Старосольського![240]

Увага: австрійський підданий Старосольський надавав свій паспорт для російського підданого Винниченка, який з цим документом нелегально в'їжджав до Росії з метою проведення підривної, антидержавницької діяльності! Слід зауважити, що сам Володимир Кирилович ніколи від себе своєї зовнішньополітичної орієнтації в ті роки не приховував. «Кінець австро-германської орієнтації» він констатував для себе лише після Лютневого перевороту, власне, між 20 березня та 10 червня 1917 р.[241] Відкритим залишається питання, хто фінансував ці поїздки та багатомісячні перебування Винниченка в Росії, у т. ч. в Москві? Варіантів тут небагато: ці подорожі були здійснювані або власним коштом (нагадаймо, що п'єси політемігранта Винниченка йшли по театрах усієї Росії, зокрема в Петрограді, Москві, Києві, Баку, Тифлісі, Саратові, Одесі, Самарі та інших містах), або були фінансовані з бюджету Австро-Угорщини, або ж правдиві обидва варіанти.

Слід узяти до уваги, що Старосольський був знаковою постаттю галицького соціал-демократичного руху. Під час війни він активно співпрацював із Союзом визволення України, тобто брав участь у реалізації фінансованого Віднем політичного проекту створення коронного українського краю на чолі з австрійським ерцгерцогом у складі «двоєдиної» монархії.

Це видається цілком логічним ще й тому, що Старосольський був переконаним прихильником «соціал-демократичної ідеології австро-марксистського зразка», яка, на його думку, «підтверджується історично, найбільш повно і вичерпно відповідає менталітету та стремлінням українського народу»[242]. У цьому сенсі консервативний режим Скоропадського, що спирався на підтримку німецького війська, був двічі ворожим для соціал-демократа та австрійського підданого Старосольського.

Володимир Старосольський.

Натомість негативне ставлення Петрушевича та його прихильників, зокрема Степана Барана[243], «до справи негайної злуки українських західних земель з Наддніпрянщиною» пояснювалося «тим, що в жовтні 1918 року існував ще режим Скоропадського… та сам Винниченко порадив не проголошувати