Читати книгу - "Україна та Росія. Як брати горщики побили"

за його життя Петро не наважився б на серйозні порушення українських козацьких прав, але після смерті безнащадного гетьмана реформи явно пішли б прискореними темпами. Так що ті, хто звинувачують Мазепу в користолюбстві (це при його статках!) та жадобі влади (власне, чого ще не вистачало старому гетьманові з уже досить слабким здоров'ям?), навряд чи мають рацію.

Подальша історія занадто добре відома. Переговори гетьмана і шведського короля почалися ще 1707 року, проте жодних конкретних обіцянок сторони одна одній тоді не дали. Навесні 1708 року 33–тисячна армія Карла XII виступила з Литви і 16–17 червня переправилася через річку Березину (вікопомну для іншого великого полководця, котрий збирався вирішити «російське питання»). Головний план шведського короля, до речі, був навдивовижу схожий з тим, котрий згодом розробить Наполеон. Він полягав у тому, щоб, маючи Польщу за чинну оперативну базу, іти через Головчин — Смоленськ — Вязьму на Москву, знетронити Петра І (використавши, за словами польського резидента при Карлі XII Станіслава Понятовського, народне незадоволення царем), замінити його царевичем Олексієм і підписати з ослабленою Росією мирну угоду, яка забезпечила б усі права й інтереси союзників Швеції та самої скандинавської держави (щонайперше у шведській житниці — Прибалтиці). Гетьмана Мазепу цілком улаштовував такий план — шведи відсікали Україну від основних сил царської армії, корпус шведського генерала Крассау та війська Лещинського йшли на Україну, де Мазепа організовував повстання проти Петра І (після цілковитого звільнення України гетьман, за словами Орлика, мав намір «писать до Царского величества лист и в нем выписать все наши обиды прежние и теперешние, прва и вольностей отнятие, крайнее разорение и пагубу»). Можливою була й допомога татар, — за словами Кочубея, гетьман уже давно вів якісь переговори з ханом, зберігся також один з ханських листів до Івана Мазепи, датований кінцем 1705 року.

Отже, такий план давав гетьманові час і змогу для того, щоб підготувати український народ і військо до сприйняття ідеї союзу зі Швецією, врешті—решт просто проінформувати своїх людей — за умов перебування в Україні великих російських сил зробити це було неможливо. Зрадити могло і найближче оточення, як показала сумнозвісна «справа Кочубея». Не вдаючись тут у подробиці, зауважмо, що, на нашу думку, Василь Кочубей мав достатньо мотивів для написання свого знаменитого доносу, головним з яких, звісно, був не «український» чи «російський» патріотизм, або якась особиста образа, а звичайна жадоба влади.

«Справа Кочубея» змусила гетьмана відкрити деякі свої карти найвищій старшині (і то лише найвужчому колу осіб, котрим можна було довіряти — генеральному обозному Ломиковському, полковникам Горленкові, Апостолу й Зеленському). Старшина палко підтримала ідею контактів зі шведськими та польськими колами.

Цілком може бути, що «справа Кочубея» мала ще один наслідок д ля володаря України — вона розхитала його нерви, дещо під ірвавши впевненість у собі, у своїй політичній майстерності. Здоров'я гетьмана вже кілька років підточували різні хвороби, серед яких ми точно знаємо про подагру й артрит. Коли у вирішальний момент гетьман писав листи до царя та Меншикова про важкий стан свого здоров'я, це не була тільки хитрість досвідченого політика — лише потужним зусиллям волі Мазепа на якийсь час подолав власні недуги і «зірвався як вихор» назустріч шведському війську.

Тим часом становище шведів у Білорусії ставало дедалі важчим — зруйновані дороги, спалені села без запасів провіанту та фуражу, партизанські напади.

У непереможній шведській армії поширювалися епідемії, військо страждало від нестачі продовольства. Карл XII чекав приходу з Ліфляндії допоміжного корпусу генерала Адама Левенхаупта, з яким ішов величезний (7 тисяч возів) обоз, навантажений порохом, боєприпасами та провіантом, але той запізнювався. 30 серпня росіянам удалося розбити шведський загін під селом Добрим. Не маючи змоги пробиватися далі Смоленською дорогою, Карл вирішив наступати на Москву через Брянськ або навіть іще південнішим маршрутом, через Сіверщину. 21 вересня 1708 року шведи перетнули кордон Української козацької держави — були змушені це зробити, хоча це ламало увесь попередньо узгоджений з Мазепою план дій.

Водночас гетьман — конспіратор гостро відчував небезпеку бути викритим. Нерідко історики, посилаючись на листи Петра І, вважають, що для царя зміна Мазепою зовнішньополітичного курсу стала цілковитою несподіванкою. Проте чутки про контакти українського гетьмана з Лещинським ходили і в Польщі, і серед іноземних дипломатів у Москві. Царський стольник Федір Протасьєв, приставлений до гетьмана в червні 1708 року, мав, очевидно, не лише виконувати функції зв'язкового між Петром і Мазепою, а й стежити за гетьманом. Він мав «всегда быть при нем, господине Гетмане, и когда б он, Гетман, в поход с войском пойдет, ехать с ним, не отставая». 1 жовтня 1707 року до рук росіян потрапив шляхтич Якуб Улашин, що віз до гетьмана Мазепи лист від Станіслава Лещинського. Той радив українському володареві приєднуватися до Карла, тільки — но останній вступить в Україну. Лист потрапив до російського канцлера Головкіна, і той писав Мазепі про чергову спробу очорнити його в очах російського уряду. Улашина було піддано тортурам, і гетьман Мазепа не знав напевне, як багато посланець Лещинського міг розповісти російським катам.

Тим часом момент ухвалення головних рішень стрімко наближався. Спочатку гетьман Мазепа, бачачи, що розорення України внаслідок бойових дій вже не уникнути, вирішив обмежити їхній театр Сіверщиною. До шведського короля було послано родича гетьмана — Івана Бистрицького з полоненим ліфляндцем — перекладачем із листами до короля та його першого міністра графа Піпера, у яких Мазепа пропонував Карлу прийняти Україну під свій захист і зайняти своїми військами Сіверщину (Бистрицький побачився з Карлом у таборі поблизу села Понурівка 17 жовтня і швидко повернувся до Мазепи з позитивною відповіддю від шведського короля). Метою цього було відсікти Україну від основних сил російської армії, вигравши час і сили (з цим погоджувалися навіть російські військові історики, які, проте, приписували цей план Карлові, а не Мазепі; шведські ж джерела, зокрема, спогади генерал — квартирмейстера шведської армії Юленкрука, підтверджують думку про авторство Мазепи). Цей план провалився через надто повільні дії шведського генерала Лагеркруни та невизначеність позиції полковника Івана Скоропадського. Російські гарнізони зайняли Стародуб, Новгород — Сіверський, Погар, Почеп, Мглин тощо. Фактично це означало втрату для шведів можливості наступу на Москву Брянським шляхом. Карл рушив далі на південь, і гетьман Мазепа зрозумів, що далі зволікати не можна. Цар уже декілька разів надсилав до Батурина листи з вимогами до Мазепи