Читати книгу - "Чорний лабіринт"

Микола і Бронек Пшигодський про щось говорили між собою, стоячи на обочині. Ніхто не помічав тої німої розмови, що відбувалася між бородатим і Крайніченком. Петро Родіонович повільно, ніби в нього враз пропала в руках сила, скручував гайки з болтів, на яких трималося запасне колесо. Час від часу він позирав на німців і з кожним разом погляд його ставав твердіший. Андрій зрозумів, що насуваються рішучі хвилини.

— Потримай колесо, — зовні спокійно звернувся до нього Петро Родіонович.

Андрій підійшов, поклав руку на драпату шину. Його допомога тут була зайва. Насаджене на болти колесо не могло впасти. Хлопець розумів, що бородатий покликав його не для того. Остання гайка зіскочила з болта. Петро Родіонович поклав її на підніжку.

— Бери, Андрійку, — удвох вони зняли з болтів колесо і опустили на дорогу.

Коли голови їх нахилилися одна до одної, Андрій почув шепіт бородатого.

— Візьміть на себе шофера… Попередь Миколу.

Андрій кивнув. Вони покотили колесо до Генрі Прічарда, який встиг за цей час піддомкратити машину. Колесо міняли недовго. Генрі одним махом насадив його на болти, спритні пальці накручували одну за одною перемазані тавотом гайки, а бородатий, налягаючи на вороток, приганяв їх в пазн на совість. Андрій подав знак полтавчанинові. Добривечір зрозумів. Про втечу вони ніколи не переставали думати.

Пробите колесо повісили на місце запасного. Петро Родіонович завернув гайки і подав шоферові ключ.

— Готово, — промовив він і глянув на Андрія.

Хлопець не спускав очей з шофера. Той поклав під сидіння інструмент, постукав носком чобота по заміненому колесу і крикнув:

— Можна вантажити!

— Давай, навалюй! — гукнув Репке.

Він підтягнув живіт і, молодцювато перескочивши канаву, підійшов до машини.

— Продай пачку, — звернувся до шофера.

— Пачку не можу, а півдесятка — будь ласка.

Коли шофер витягав сигарети з пачки, одна впала на землю. Репке нагнувся, щоб підняти її, і в ту ж мить важкий обух опустився на його потилицю. Єфрейтор клюнув носом дорогу і затих. Шофер схопив із сидіння автомат, але не встиг навіть звести затвора. Бородатий з силою рвонув автомат до себе. Німець повалився на Ярового, не випускаючи з рук автомата. Ще мить, і вони упали б на землю, та зненацька залізний кулак Генрі Прічарда з силою відкинув німця назад. Андрій, мов кіт, плигнув йому на спину, але шофер виявився значно сильнішим за хлопця. Струсонувши плечима, він скинув Андрія в кювет і вихопив парабелум. Автоматна черга бородатого зрізала йому ноги. Шофер скрикнув і важко повалився на землю. Парабелум покотився на обочину. Андрій підхопив зброю і кинувся до машини. Бородатий нахилився над єфрейтором.

— Обухом його, пане Польцю, обухом, — лепетав білими від жаху губами Бронек Пшигодський, сповзаючи в канаву. На нього несподівано напала ведмежа хворість.

Згори, від лісосіки, гримнув постріл. За ним другий, третій… Кулі зірвали з дороги білі хмарини пилу і полетіли в долину.

— В машину! — крикнув Крайніченко, підбігаючи до кабіни.

Хлопці пірнули в кузов. Генрі схопив Пшигодського за комір і потяг до машини. Разом з бородатим вони запхнули Бронека всередину. Заревів мотор. Машина рвонула з місця. Петро Родіонович скочив на підніжку, вчепився рукою у борт. Від лісосіки бігли солдати, стріляючи на ходу по машині. Але їх кулі пролітали стороною. Машина вже під'їжджала до повороту, коли Репке опам'ятався. Він вискочив на дорогу і щось кричав услід втікачам, витріщаючи налиті кривавим туманом очі. На повороті лісовоз круто повело вбік, і в ту ж мить від лісосіки вдарив останній постріл.

Ніби щось штовхнуло Ярового в спину. Він похилився вперед, обличчя зблідло, пальці поповзли з борта. Андрій закричав, хапаючи на льоту його за руку, — ще мить і бородатий упав би в кювет. Хлопці втягли його в кузов. Він сперся на плечі і подивився туди, де за поворотом зникала фігура Ганса Репке.

— Не добив гада… — промовив, важко опускаючи голову.

Його посадили під кабіну.

— Петре Родіоновичу, ви поранені? — допитувався Микола.

— Все гаразд… — Яровий спробував усміхнутися, але замість усмішки губи йому скривила гримаса болю. З-під рудого прокуреного вуса тоненькою цівкою поповзла на бороду кров.

— Матка боска! — вигукнув Бронек.

Петра Родіоновича залишали сили. Куля уп'ялася в ліву лопатку і застрягла десь біля серця. Воно розгублено тріпотіло в грудях, ніби його обійняв пекельний вогонь. «Кінець!» — майнула в голові думка. Яровий глянув на хлопців, на Генрі, на Пшигодського. Четверо пар очей дивились на нього так, ніби спивали частину того пекучого болю. Він розумів, як їм зараз потрібна його підтримка, і знайшов у собі сили всміхнутися.

Вони повеселішали. А він бачив перед собою лише небо, що розколювалося на різнобарвні кружальця.

За якусь мить кружальця впали на нього, спалахнули в свідомості мільйонами сонць і погасли.

Хлопці трясли його за плечі, поки він знову не розплющив очі.

— Стійте, не треба, — Яровий бачив стривожені обличчя друзів, але заспокоїти їх у нього не було сили.

— Якщо хто з вас, хлопці, буде на Кубані… Загляньте на станицю Покровську… Передайте синам, що їх батько, Петро Яровий, помер як солдат… Не зганьбив честі і дружби солдатської…

— Та що ви, Петре Родіоновичу! А хто ж у нас на весіллі посадженим батьком буде? — спробував підбадьорити його Микола.

Але Яровий уже не чув його слів.

— На Кубані зараз верби… пух зронили… як заметіль. Ви, хлопці, ідіть… додому ідіть… там людьми станете, — прошепотіли його зчорнілі губи. Нараз упала на груди борода, стріпонулося могутнє тіло і закрилися очі.

Над горами повис щербатий місяць. Бліде сяйво лежало на верхівках дерев. А