Читати книгу - "Чорний вовк"

Звичайно, капітан Гаєк усе знав, але мовчав і тільки усміхався та ще підтакував ветеринару, коли той вихваляв свій метод, завдяки якому його собаки після пологів швидко набувають ваги.

— От хоч би, наприклад, Ліза!

Майже кожного ранку капітан заставав «пампушку» Штенцла біля собаки, а тому навіть не кричав на нього, коли той під час зарядки, присідаючи, не міг підвестись і сідав на землю.

Штенцл забрав чисто вилизану миску і замкнув обтягнуті сіткою дверцята. Він наче вибачався:

— Це я мав би добру халепу, Лізо, якби мене тут застукали. Почали б питати, де беру вранішнє молоко. Не міг же я виказати кухаря, то мав би розповідати, як ходжу по молоко в село, і однаково мені б не повірили, і скінчилося б усе гауптвахтою. Ну, тримайся, Лізо, снідатимеш двічі, а колись віддячиш. Цей ветеринар збожеволіє від радості, коли дізнається, що ти знову набула ваги. І все це припише своєму поживному борошенцю, про яке доповідає в кожному рапорті.

Він говорив до неї, як до людини. Потім притулив палець до своїх товстих губів:

— Тільки нікому ні звуку, Лізо. Бо дістанеться нам!

Капітан мусив одступити од вікна, мало не розсміявшись уголос. Він думав про ветеринара, який недавно сказав йому: «Ваші собаки, товаришу капітан, перебувають у надзвичайно хороших умовах і мають бездоганний догляд. Я ніде не міг досягти таких успіхів, як тут».

Вовк чув голос власної крові.

У такий ранок, наче вкритий студеною росою, коли ще не озивалися птахи, крім сороки, цього поліцая лісу, коли луки ще мовчазні, а травинка тулиться до травинки, лозинка горнеться до лозинки, коли з лісу вийде хіба що полохлива сарна чи олень, який пізно закохався і тому ще голосніше кричить про своє кохання, — в такий ранок усі звуки чутно далеко, на багато кілометрів’. Вони наче пливуть по водній гладіні, відбиваються од високих дерев, повзуть по вологій траві, яка не глушить їх, бо сама від холоду гнеться до землі. Угорі зеленіє небозвід, але тут він не бездонний, а більше скидається на велетенський купол, обмежений з трьох боків чорними лісами, а з четвертого — горами, схожими на гриби. Від цього куполу відбиваються всі звуки.

Вовк нашорошив вуха і прислухався.

Його мучила страшенна туга. Найбільше йому хотілося сховати ніс між лапами і вити, вити, вити. Але це було неможливо, бо кожний звук міг коштувати йому життя.

Собака гарячково гриз вірьовку, якою був прив’язаний, і так поспішав, що навіть укусив себе за свій гарячий і сухий язик. Зуби в нього були гострі, як бритви, і з вірьовкою не довелося довго морочитись. Він ретельно перегризав одне волоконце за одним.

А потім досить було злегка сіпнути, і вірьовка перервалася.

Вовк пильно оглянув двері. Вийти тут не було ніякої надії. В щілину під дверима уже вповзало зеленаве сяйво світанку. Вирити прохід під дверима було неможливо. Вони були важкі, солідні, і поріг був з міцних дубових дощок. До того ж лісоруб завжди на ніч замикав їх на залізний засув.

Вікно! Це не було звичайне вікно, яке відчиняється навстіж, по-старочеському. Невідомо, кому спало на думку зробити тут модерне вікно, що відсувалося вгору. Хазяїв не обходило, що в хаті не було електричного освітлення, що піч примітивна, а дошки на підлозі місцями зовсім прогнили, зате вікно модерне.

Вовк щось знав про це вікно. Він підсунув під раму лапу… Вікно трохи піднялося. Тоді він всунув у щілину морду і з силою підняв голову.

Вікно піднялося ще вище. Вовк виліз на нього і ковзнув на волю. Рама зачепила його за лопатку, але досить було незначного руху назад, щоб рама знову піднялася вгору.

Потім Вовк почув, як вікно клацнуло, зачинившись за ним.

… Відступивши од вікна, капітан тихенько засміявся. Якась тепла хвиля людяності залила його серце. В цю мить він почув шурхіт за спиною. Це його заступник надпоручик Томічек починав готувати сніданок. Він завжди зранку позіхав на весь рот, кашляв і курив сигарету за сигаретою.

— Бідного фазанчика треба скупати під душем, — кинув капітан.

— Я не фазан, — прохрипів надпоручик і застебнув піжаму. — А якби був фазаном, — він замислився, а потім по його обличчю розлився блаженний вираз, — якби був, Рудольфику, фазаном, то вставав би тільки через годину!

За годину знизу, з кухні, їм принесуть гарячого молока, та жодний з них не визнавав такого сніданку.

— Це здорово, це дуже добре, треба його пити, — погоджувався надпоручик. — Але я молока не люблю.

Зараз він заварював міцну каву по-турецькому. Стояв над цією кавою і чухав голову під густою світлою скуйовдженою чуприною, У нього нили пальці ніг, бо з ранку до вечора він ходив у чоботях на гумовій підошві.

Служба ще не починалася.

І досі вони обоє були звичайними людьми, що тільки-но пробудилися від сну. Не начальник застави капітан Гаєк, а просто Рудла, і ніякий не надпоручик Томічек, а Ота. Перший спав у службовому приміщенні, хоч це й не дозволялося, а другий у маленькій кімнатці поруч, що колись правила за комірчину.

— Ану дай мені характеристику солдата Йозефа Штенцла! — засміявся капітан. — Напам’ять і нічого не вигадуй!

— Ну, — позіхнув надпоручик, — стукне тобі зранку в голову!

— Ні, я кажу серйозно. Ти мій. заступник і повинен знати людей так само, як і я.

— Лінивий, — протяг Томічек.

— Ти теж лінивий. Коли я не наглядаю за тобою.

— Я не такий, — спокійно погодився надпоручик Томічек. — А ще він — ненажера. Просто неможливий солдат. Сором на всю заставу.

Капітан тихо засміявся.

— Зробимо його провідником, — сказав він, повільно розмішуючи ложечкою каву і не піднімаючи голови.

Надпоручик перестав взуватися.

— Ти погано виспався, Рудольфе? — обережно спитав він.

— Дуже