Читати книгу - "Оранжеве сонце"

— От і Юк матиме довбню!

То дивився на Юка — неначебто ніщо не говорило за те, що здоровань гнівається.

— Скоро всі юнаки матимуть довбні, — спокійно сказав То. — І нікому не доведеться одбиватися від звіра камінням.

То рушив далі. І знову поряд почув подих Юка. За ним ішли Там і Ек. Ру тримався позаду.

Юк раз у раз випереджав То, який не міг надто швидко йти через біль у нозі. І Юк тоді сповільнював ходу, щоб не відірватися далеко вперед. Для То стало важче йти, коли схил покрутішав. Хотілося спинитися, дати перепочинок нозі. А Юк усе частіше вихоплювався вперед — йому не терпілося швидше дійти до криївки, про яку говорив То. То все більше непокоївся. Коли на цій горі ніякої криївки не виявиться — як тоді поведеться Юк?

Та ось з-за кущів випливла округла брила. То її вже бачив! Юнак у одну мить просяяв. Рвучко зупинився. Йому неначе перехопило подих. То забув і про втому, і про біль у нозі. Так, це саме та брила, за якою нижче мала стояти інша, менша, а далі й та криївка.

— Го-го-го! — вихопилось у То.

Тепер його мав почути Е! Проте відповіді не було. Чомусь не поспішав вийти з криївки Е.

— Чого То зрадів? — запитав Ек.

— Уже близько схованка? — Радість То передалась і тонкоголосому Ра.

— Близько.

Після цієї відповіді відразу заговорили всі юнаки.

— Го-го!

— Го-го-го — провалля!

— Прийшли до схованки!

— Ноги більше не битимуть каміння!

— Відпочинуть!

То здивувався, що ніхто не згадав про собаку, а тому сказав:

— Це Кудлань показав юнакам дорогу!

— Кудлань — добра істота! — гукнув Ре.

— Дуже добра! — додав Ра. — Чому ж не йде назустріч Е?..

— Скоро дізнаємось! — бадьоро відповів Ек.

Не зрадів тільки Юк — він, як і Ру, не промовив ні слова.

Юнаки вийшли на округлу брилу, потім перебралися на меншу, а з неї ступили на виступ, що височів над протилежним схилом гори. То спинився. На його обличчі радість замінилася занепокоєнням. Це відразу ж вловив Юк.

— А де ж схованка? — запитав він.

— Юк уже у ній.

— Де ж Е?..

— То не знає… Певно, ходить десь.

— Яке ж це укриття? З цього виступу юнаків видно аж з того он схилу! — і Юк указав на схил далекої гори.

— Коли Юк пригнеться або сяде, тоді жоден звір його не побачить.

То почав розглядати виступ. Він дивувався — чому немає тут Е і куди поділася принесена сюди туша козла? Коли б на м'ясо накинулися звірі, то залишилися б якісь сліди — недогризені кістки, плями на камені. Що ж сталося? То хотілося почастувати юнаків, він обіцяв їм, але зараз не знав, що й робити.

Його супутники мовчали. Один Юк не хотів мовчати:

— То говорив про тушу козла… Де ж вона?

То нічого не відповідав. Він оглядав усе довкруж на виступі, хоча там і так усе видно було, немов на долоні. Рівна гола стіна, хіба що була невеличка заглибина, ніби затулена виткими зеленими стеблами, які, здавалося, висмоктували вологу не з грунту, а з каменю. То розгорнув виткі стебла, придивився до коренів, що ховалися поміж камінням. Воно було вологе. То побачив, що ту вологу приносила тоненька цівка води, яка стікала з щілини у заглибині. Там, у стіні, де ледь сльозилася цівка, неначе хтось навмисне нагромадив купу каміння. Окремі камені й камінці позросталися між собою, покрилися зеленим м'яким мохом. По купі каміння можна було піднятися і заглянути в ще одну заглибину вгорі, куди тягли рясне пагіння виткі рослини. «Напевне, саме там сховав Е тушу козла», — подумав То і піднявся по каменю. І справді, розгорнувши пагіння, він побачив на ношах щільно прикриту листям тушу.

— Го-го-го— козел стрибає! — радісно крикнув То.

— Де? — запитав Ра, зазираючи, як і всі інші юнаки, до заглибини і стежачи за кожним рухом То.

— Ось! Аж на кам'яну стіну вистрибнув! — озвався зверху То. — Козел разом з Е стрибнув сюди!

— І Е там сидить? — допитувався Ра.

— Ні, Е тут немає!

— Козла з'їмо? — виказував далі допитливість Ра, тим більше, що ця допитливість збільшувалася від бажання їсти.

— Годі тобі! — торкнувся його плеча старший Ре.

— З'їмо, з'їмо! — відповів То найменшому з усіх і вже значно голосніше кинув хлопцям: — Гей, Ру, Там, Ек!.. Підступіть ближче… Стягнемо козла додолу.

Ру, радий, що його покликано першим, рвонувся поперед усіх. За ним ступили на каміння Там і Ек. І відразу понад ними простягнув руки Юк. Стягнули зі схову тушу козла разом з ношами. Коли пожива лежала долі, меткий Ек, який устиг навіть роздобути гострого камінця, кинув на То благального погляда, але промовив більш упевнено:

— Ек ділитиме.

— Хай, — погодився То.

І Ру поспішив підняти свого замашного каменя.

— Хай! — знову мовив То.

Ек і Ру заходилися ділити. Відчахнуті шматки м'яса клали один біля одного, як це робили чаки. Тим часом То наламав з витких стебел патичків і роздав їх кожному по одному. Не говорив, що повинні були юнаки робити з тими патичками, але кожен знав напевно, бо ніхто не питав. Юнаки віддавали патички Ру, і той клав кожного навпроти пайки м'яса. Коли число патичків і пайок зрівнялося — кожен узяв ту пайку, що лежала коло його патичка. Залишок туші Ру і Ек дбайливо прикрили духмяним листям і відпровадили назад у схов. Патички Ек зв'язав гнучким стеблом і заніс у заглибину. їли юнаки з величезною пожадливістю, бо учта приносила приємність, відновлювала сили і дарувала бадьорість.