Читати книгу - "Кут паралельності"

вогники і щось притишено дзуміло.

— Так, — ствердив лікар. — У вас немає органічних відхилень від норми, — посміхнувся трохи завченою, професійною посмішкою, але дуже приємно: — Хочете, я вас трохи розважу? Розповім ще дещо про цих вхідних роботів і їхнього творця. Наш інканець, Анджей Рем — він не лише талановитий фізик, а й прекрасний сім’янин. У нього п’ятеро дітей і всі вони були малими дуже жвавими, самостійними, щоб не казати неслухняними… А дружина — відома співачка — дуже рідко бувала вдома… Вам син цього не розповідав?

— Ні…

— Тож, Анджей Рем — прекрасний сім’янин, страшенно любив дітей і виховував їх сам, не віддавав малих до дитячого колективу. Він і зараз живе на Інкані, колись я бачив його, вже старий, але дуже красивий, показний такий чоловік… В нього прекрасна лабораторія. І працював він замолоду тільки вдома. Але діти… — лікар голосно розсміявся. — Діти трохи заважали йому. А особливо турбувало відомого фізика, що діти могли самі виходити в місто, коли він чаклував в лабораторії… Малі діти в великому місті… Розумієте. Тодішні роботи відчиняли їм двері, бо ж голосові спектри дітей були в їхній домінантній програмі. І от Анджей Рем вирішив вдосконалити вхідних роботів. Тепер вони виконують найрізноманітніші команди, часом навіть випереджаючи безпосередній наказ, тепер з ними можна спілкуватися, як з мислячими істотами… — лікар говорив швидко, захоплено, ніби зовсім безтурботно, але час від часу поглядав на годинника. — І це все завдяки Анджею Рему, точніше, його дітям… Пробачте, мушу поспішати. Увімкніть телеінформатор, вам варто просто розважитись. Всього вам найкращого… — Вже хотів виходити, але раптом мовив: — Пробачте, я б хотів випити холодної води…

— Зараз-зараз, — заметушилася стара, винесла з кухні холодного узвару і не втрималась побідкатись: — Як син полетів, все у мене не гаразд… Вода не витікає на кухні чомусь, повна раковина набралась.

Лікар квапно випив холодний узвар, задоволено примружився:

— Ану, поглянемо…

Він швидко пройшов на кухню і, навіть не дивлячись на саму раковину, напрочуд впевнено відкрив у стіні малі дверцята, на котрих було написано — «Ел. блок канал. № 1».

— Ну, що, діду? — звернувся мов до когось живого. — Що тут тебе турбує? А? — Поглянув, потім ніби прислухався до чогось, швидко і рішуче крутнув великого вентиля, натиснув якусь червону грушу кілька разів, по-дружньому поплескав огрядного зеленого балона в глибокій ніші…

І раптом в раковині голосно забулькало, заґелґотало, і вода швидко зникла, витекла, мов її і не було.

— От і все, — лікар квапно мив руки. — От і все, — повторив, поглянувши на годинника. — Ви з ним розмовляйте час від часу, це дуже компанійські дідугани. Інтелекту, правда, ніякого, але страшенно працьовиті і дуже люблять людські голоси.

Фросина стояла розчулена, зачудована і не знаходила навіть слів подяки.

— По двадцять крапель п’ять разів на день… Ось тут все написано… І випустіть мене, будь ласка, — посміхнувся вже біля дверей. Їй, звичайно, було невтерпець.

— Що треба зробити?

— Просто відчинити. Бо мені доведеться довго пояснювати, що мені конче треба вийти…

Фросина потягнула за ручку, двері відчинилися.

— А чого ж він мене не впускав, коли такий розумний? — запитала.

— А ви, мабуть, йому нічого не сказали… Звідки йому знати, чи ви надовго вийшли… Всього найкращого… Прилітайте частіше на Інкану! — лікар швидко пішов коридором до кабіни пневмоліфта.

Фросина була зворушена, приємно збуджена і ніби аж помолодшала. Хата вже не видавалася їй пусткою, і страхи можливої оказії куди й поділися. «Треба частіше прилітати до сина», — подумалось. Підійшла до теле-інформатора і сміливо натиснула зелену клавішу. За мить засвітився екран, а на ньому — якісь стрімкі гори, порослі дивними рослинами улоговини, і люди в сріблястих скафандрах простували…

— За кілька годин ми продовжимо сеанс прямого зв’язку з експедицією на планеті Едера, — мовив голос за кадром. — Успішні дослідження землян тривають! А зараз запрошуємо шановних глядачів на концерт.

Фросина відміряла в кухлик з водою двадцять крапель, випила і, сидячи на дивані, слухала-дивилася концерт.

Ти наче дитина в осінньому лісі. Твої очі — як очі птаха. Покружляли і полетіли – старі гнізда лишили осені…

Співала молода дівчина, чимось схожа на невістку Олену, така ж чорнява, струнка і зажурено-прекрасна.

Поміж нами стежки не протоптані. Поміж нами — безлиста сповідь. І ще жодного слова фальші. І гніздо вже залишене осені…

«Треба частіше прилітати до сина. Доки ще є здоров’я. Він уже вісім років на Інкані, а лише двічі гостювала. Перший раз, коли він був ще не одружений і жив у гуртожитку. Правда, Тадей сам часто прилітав на Землю… Як все незвично у них на Інкані. Ніби схоже на земне, і водночас якесь зовсім інше… Зовсім інше… Це вже, мабуть, я просто стара…»

Так солодко, так гірко і печально, так невимовно і прекрасно, і прозоро - за хмарою хмара, за краплею крапля, за усміхом усміх, за роком рік…