Читати книгу - "Апгрейд для Всесвіту"

Нічого при мені зайвого, нічого цікавого. Пошамати — дві коробки банок залізних, свіжатинка у морозилці, хрустких пачок у столі навалом. Вода з крану, чайник електровозний та штабель чайницьких коробочок з різними етикетками; розглядаєш етикеточки — захоплюєшся: наскільки велику планету виздихали, маніяки! Зуміли все-таки. Ніщо не гальмане ошалілих сапієнсів.

Недоліки самітництва: абсолютна відсутність ста грам перед сном (тьху! ото звичка в’їлася! спати, аякже! фігушки! для засудженого сон — як для призовника повістка) — ну, я від цього не страждаю, не згадую навіть. Як-не-як, повеселився на задану тему в молоді літа. Живу, як-не-як, цього факту досить, щоб і нині у радості зберігатися, без міцного і вено-розширяючого. Ніколи мені час убивати, шкода втрачати останні свої деньки. Час узагалі вбивати не варто. Навіть щоб помститися за те, що він із нами коїть.

А в спині моїй, посеред лопаток, кнопка — чи, навпаки, отвір для ключа: «лок» — завмри, тварюко! «анлок» — живи! Лок, анлок! Завмри, живи! Карма, так її! Зрештою, брешу, немає там нічого, я виделкою дотягувався, перевіряв, жодної дірки там, жодної карми; так, пусте відчуття. Звичайнісінький самообман. А от навколишня дійсність, як ти про неї, підлу, не думай — вона, братці, аж ніяк не самообман. Уже якщо вхопить за горло…

Підійду, ха-ха, до вікна; визирну, слово лайливе вивергну… посміхнуся, почекаю трішки, та й сплюну: марно! Там, унизу, — здурілі. Не вдається мені діалог зі здурілими. А шкода. Коло спілкування не вибирають. Треба задовольнятися дарованим…

Погиркують, ікластенькі, сподіваються. Бурчать черевато. Це перевертні, їм кров моя потрібна; не дочекаються. Я ж бо, братці, збираюся решту днів провести у своєму чудовому склепі, у чотирьох стінах салатового кольору, й ні виродки підвіконні, ні собачатина з-під боку (ніяк не зрозумію, шакали це чи все-таки вовки-недоростки) не зможуть до мене добратися.

А нерви в мене як у вола. Вони завивають — я музончик; вони починають шабаш — я, на зло, танцюю з уявною дамою уявний матчиш (матчиш — вид танцю; кросворди — мої університети) чи просто стрибаю чортом навколо столу. Паритет у нас. На мою користь паритет, бо їм сюди не дотягтися, поки птахів своїх страшненьких вони на підмогу не прикличуть. Ну а птахів, пташечок перетинчастокрилих, із крокодилячою мордою, я після Кола й не бачив. Чи то перездихали, чи то непід’ємними вони стали, перехарчувалися людським м’ясом.

Коло, земляки, гідне того, щоб його описати. Саме описами я й зайнятий, через обставини і на той випадок, якщо знайдеться кому читати. Чи то Господь у безмежному милосерді створить новий світ, чи то інопланетяни безпристрасні спіткнуться об мій кістяк, усе ж не даремна праця.

Людно на порозі Кола. Люта сторожа, могильний дух; довгоногі білозубі відьми — усмішки, наче ножі; кошлаті телепні в буфеті — щойно з лісів-боліт; хлопчики-пострибунчики з автоматами; літня неговірка леді з косою; шість пар язикатих гермафродитів, чорні вітрила замість рук. Осяйний, звіромордий, тисячоокий тип, який покрикує на босих пустельників; миші шарудливі та тварюка з головою від самих п’ят. Ряджені всюди: захват упізнавання, гидотне цілування потвор.

Доставили мене туди в синьому краплеподібному автомобілі, запряженому у п’ятірку косуль. Копита іскрять на камінні, наскрізь пропалюють вибоїстий асфальт. Доставили та не веліли випендрюватися, поживний пане, тут вам не ігровий салон, тут з’їдять без оскарження після першого ж кивка. Ну я й не випендрювався, хіба що спересердя заїхав по ніздрях спеціально для того створеному мертвякові в червоному жупані, і погань ця довго по-матірному верещала, доки я обертання столів тамтешнє обходив і з відьмами переморгувався.

Могутнє враження справляють на людину відьми! Ех, відьмочки-насмішниці, язички як бритва, іклоньки як у лисички, — ех, скинути б вам рочків по п’ятсот…

Мажордом змієм прикинувся: сичить і плющ обвиває. Зміючки дрібніші й простіші — прислуга, кур’єри, посильні. Звиваються під ногами, під столами, під килимами, все про всіх знають. У потрібний момент потрібна зміюка вкусила мене в потрібне місце. У п’ятку, добродії.

Пропікає! Кропив’яний свербіж у крові. Зміїний поцілунок міцніший, ніж спирт. Але нічого, терпіти можна. І не таке витримували. Головне — не померти від такої дрібниці. Людина вмирає — чортів тішить. А я злий на чортів. Скільки вони мене зачарованими місцями водили! Скільки разів у глушині безпросвітній залишали!

І закрутилися дзеркала… Отже, виклик. Моя черга. Час на прийом.

Саме Коло — це видовище.

Це, браття, дванадцять разів по богу. Западаєш у стіни дзеркальні, немов у глибокий наркоз. Голоси, плями, скрипи. Сад нескладних нот.

Шумить, реве ураганно листя. Виграють роздвоєними язиками гілки. Трава, постіль твоя, сама тебе сповиває, гладить повіки жорсткими щупальцями, холодить зап’ястя присосками: спи, добре? спи, бо ти — падаєш! Полум’я назустріч, списом, — квітчасто-ніжне, пелюсткове, отруйне. Не ухиляйся! Полум’я — потрібне! фіолетовий язик підхопить, покуштує; ти — всередині…

Сплеск. Нірвана. Пливеш у іскристому та тягучому янтарі, обливаєшся гарячим потом. Як пічкур на сковороді. Було падіння, веселе падіння у вогнях і гаморі, тепер океан навколо. Океан нерухомого туману. Йому однаково, що породжувати і що споглядати. Йому не потрібен простір-час: він і є і простір, і час, і ще сім із гаком вимірів на додачу. Йому невідомі закони: він завжди поза законом. Дихати там нічим, але дихати там і нема чого. Там тихим одразу стаєш, оскільки масштаб свій і місце своє раптом розумієш.

І тоді згущаються з туману тіні.

Пахани на сходку з’їхалися! Риба, яка гойдається у фотелі на коліщатах. Поруч дядько-Водолій із зіркою в чолі; з другого боку червоноокий маршал Овен. Всеруйнівний Телець і всевидючі Близнюки; розсудливий Рак і мудрий затятий Лев; єхидна розрадниця Діва й отруйний цілитель Скорпіон — усі вони по-прокурорськи дивилися на мене. Туман, задушливий