Читати книгу - "Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна. Переміщена особа"

При словах «рідна мама» Сталін спохмурнів. Він здогадувався, що його рідна мама не Кеке Джугашвілі, але хто насправді його породив, він сам точно не знав. І все ж, коли згадували так чи інакше його матір, він відчував, сам не знаючи чому, щось неприємне.

Він спохмурнів, але Берія, який зазвичай помічав усі зміни в настрої вождя, цього разу нічого не помітив і натхненно продовжив виклад свого плану:

– Так ось, дорогий Коба, ми подумали, чому б нашому великому артисту не підміняти тебе іноді в твоїй роботі? Ну, можливо, на якихось не дуже важливих засіданнях.

– Це як же ж він буде мене підміняти? – звів брови до перенісся Сталін.

– Ну так. Одягне твій костюм, френч, галіфе і чоботи, наклеїть вуса чи навіть відростить і буде сидіти, робити замітки, іноді плескати в долоні, іноді подавати якісь репліки.

– Гаразд, – схвалив Сталін. – А я що буду робити в цей час?

– А ти будеш займатися у своєму саду. Підстригати троянди. Відпочивати. Лежати. Читати «Капітал». – Берія скосив очі на тумбочку. – «Історію ВКП(б)», «Злочин і кара».

– Гм-гм, – зреагував Сталін і задумався. Підвівся. Пройшовся по кімнаті. Розкурив погаслу люльку. Знову пройшовся з кутка в куток. Здавалось, він був цілковито спокійним. А між тим у його душі бушувала буря. Але він так умів приховувати свої почуття, що навіть такий тонкий психолог, яким був Берія, нічого не зауважив.

– Значить, – сказав роздумливо Сталін, – значить, ви вирішили, що товариш Сталін стомився. Так?

– Ну так, – підтвердив Берія, – так. Ти ж правда трішки стомився. Ти мені пробач, дорогий мій старший друг і соратник, я знаю, що ти двожильний, ти працюєш удень і вночі, як віл чи немов кінь. Але і твої сили мають якусь межу, дорогий мій Коба! Високу межу, дуже високу, але якусь межу вони мають. Звичайно, під час війни, коли вирішувалася доля всього світу, коли неймовірний тягар лежав на твоїх плечах, ти його ніс, як велетень, як Геркулес, як цей самий… ну, я навіть не знаю, хто, ну а тепер, коли під твоїм геніальним керівництвом ми розгромили дощенту фашистські полчища, коли червоний прапор гордо розвівається над їхньою столицею, чому б тобі хоча б частину не найважливіших обов’язків не перекласти на плечі якоїсь простої людини, як на простого віслюка…

Товариш Сталін здійснив іще один рейд з кутка в куток. Він попихкав люлькою, поцмокав губами.

– Товариш Сталін стомився, – погодився він печально, – товариш Сталін зістарився, зносився, він ні на що вже не годиться і його можна замінити ким завгодно, навіть віслюком, так я тебе зрозумів?

– Але ж, Коба… – хотів заперечити Берія.

– Ні-ні, я нічого, – зупинив його Коба. – Це ідея хороша, але вона потребує розміркування. Я подумаю. Коли я подумаю і зрозумію, що ти хочеш поступово відсунути мене від важливих справ, я тобі висловлю своє ставлення до цього дуже помітним способом. А поки що ходімо і мирно, поки що мирно, і скромно щось перекусимо.

Вийшовши з кімнати, Сталін знову натис кнопку. Двері безшумно закрилися і злились зі стіною, не залишивши бодай найменшого шову. У коридорі один навпроти одного стояли два охоронники з автоматами ППШ, мовчазні, нерухомі і незмигні. Мовчки пройшовши поміж ними, Сталін натис іще одну кнопку на стіні. Відкрилась просторіша кімната овальної форми. У ній – стіл, накритий білою скатертю, уставлений випивкою і закускою. Два офіціанти, такі ж безмовні, як охорона, у білих костюмах і чорних метеликах, з накрохмаленими рушниками через руку виструнчилися біля стіни.

– Можете йти, – сказав їм Сталін, входячи в приміщення. І додав, звертаючись не так до них, як до Меловані: – Своїх гостей я пригощатиму сам.

Офіціанти вийшли. Сталін натис кнопку, і кімната перетворилась у безвихідний замкнутий простір. Сталін відсунув стільця, запросив Меловані: – Сідай, артист. Що питимеш? Горілку? Вино? Коньяк?

– А ви що? – запитав артист.

– А я «Хванчкару».

– І я «Хванчкару».

– І я, – сказав Берія.

Відомо, що Сталін, коли потрібно, умів випити і рідко п’янів. І Берія умів випити. І Меловані був неабиякий пияк. Вони пили, пили багато, проголошували тости за великого вождя, за державну безпеку, за мистецтво взагалі і за мистецтво перевтілення зокрема. І трохи побалакали грузинською, і поспівали грузинських пісень, і співав особливо добре Меловані (артист він і є артист).

Зайшла мова про якісь справи того часу, які вже й переказувати нецікаво. Раптом Сталін згадав про льотчика Опаликова, який не тільки сам утік, але й повіз із собою кращого російського солдата і героя Івана Чонкіна.

Згадав, розгнівався.

– Ти, – сказав він Лаврентію Павловичу, – ти що мені казав? Ти запевняв мене, що цих людей дістанеш. Ти їх дістав?

– А ось і дістав! – дожовуючи салат олів’є, радісно повідомив Лаврентій Павлович. – Одного дістав, а другого дістану, і дуже скоро. Скоро, запевняю тебе, дорогий, дістану і другого.

– А як же ти дістав першого і що це значить, що ти його дістав?

– А ось що це значить, – Лаврентій попорпався у портфелі, витяг звідтіля течку із газетними вирізками. Їх було небагато, штук п’ятнадцять, але всі вони були присвячені смерті полковника Опаликова. – Ось, Коба, це англійські газети, це французькі, це німецькі. Усі пишуть приблизно одне і те ж. Вони пишуть, що у Кремля довгі руки. І у нас насправді довгі руки, дорогий Коба. Такі довгі, що ми кого хочеш і де хочеш дістанемо.

– І як же загинув цей нещасний полковник? – спитав Сталін потеплілим голосом.

– Води випив, – сказав Лаврентій Павлович, відрізаючи шматок біфштекса.

– Води? – перепитав Сталін. – Простої води?

– Ну чому простої? Мінеральної, – сказав Берія і дурнувато хихикнув. – Простої мінеральної води, без газу.

– А що Чонкін? Його не пригостили тією ж водичкою?

– Як же так, дорогий Коба. Ти ж хотів його бачити живим, так ми тобі його живим і доставимо.

– Коли?

– Скоро.

– Ти мені давно обіцяєш, що скоро. Ну гаразд. Ще трохи підожду. Зовсім трохи, Лаврентію. Сподіваюсь, ти мене добре зрозумів.

– Я тебе добре зрозумів, Коба, – схилив голову Берія. – Я зроблю те, що треба, – додав він, вкладаючи в свою обіцянку не той зміст, на який розраховував Сталін. – А що це, між іншим, у тебе за картина, Коба?

– Де? – запитав Коба.

– Та ось, просто перед тобою.

– Ось ця? – здивувався Сталін. – Який же ти темний, Лаврентію! Народ вважає тебе вождем і