Читати книгу - "У череві дракона"

він заблукав доволі далеко — аж на Грузову. Так називалася двоверха гора, якої з їхнього села майже не видно, вона ледь-ледь синіла на видноколі. На вершині гори стояла сіра споруда, що тепер була зруйнована. То, власне, і є Грузова. Це сюди через заплаву річки Білої на високих металевих опорах колись тягнулася канатна дорога — понад головами людей бігли, мовби навіть летіли, невеличкі вагонетки з вугіллям. На Грузовій вугілля висипалося в залізничні вагони, але ж як це робилося, Миронові було уявити важче, ніж вишукати серед хмарок кудлату голову баби-яги. Від канатної дороги зовсім нічого не лишилося, а від Грузової лишилися голі стіни, викладені із дикого каміння, — у стінах тепер гніздилися кібці.

Коли Грузова вже була близько, Мирон почув неголосне хлипання, а згодом на вершині стіни, десь, мабуть, на рівні четвертого поверху, побачив хлопчика в полотняній сорочині, які вже в Донбасі носили рідко — лише по селах, що були далеко від шахт. Обхопивши задубілими руками вершину стіни, наче мертву матір, він безнадійно схлипував — видно, вже стомився й не міг плакати голосніше. Місце було безлюдне, та коли б і з’явився хто із дорослих, то де ж взяти височенну драбину, щоб зняти цього білоголового шибеника?

Становище хлопчика було й справді безнадійне. Коли він побачив Мирона, хлипання одразу ж перетворилося на голосний плач — панічний, відчайдушний. Йому було років шість, не більше. Звісно, подерся до кібців, а злізти вже не міг. Тільце худеньке, легке — Мирон міг би його на руках віднести додому. Але ж спустити на землю… О-о, це здатний зробити хіба що янгол небесний, бо в нього є крила. І в той же час піти геть, не подавши цьому пустунові допомоги, також не годилося. Мирон уже готовий був розплакатись. А може, й справді заплакав — цього він уже не знав, бо раптом знепритомнів.

Що люди часом у критичних ситуаціях втрачають свідомість — це не така вже й дивовижа. Ну, слабенькі нерви. Ну, особлива психічна витонченість — кажуть, Байрон непритомнів, вражений красою якогось краєвиду. Ні, з Мироном скоїлося щось зовсім не те. Потім це повториться в інших критичних ситуаціях — і завжди з несподівано добрими наслідками.

Коли Мирон опритомнів, хлопчик був уже на землі — вони лежали під крислатим дубом на схилі глибокої балки. Першим, що впало в око Миронові, був дивовижно чистий струмок, який дзюркотів попід дубовим корінням по білих крейдянистих камінцях і такому ж білому піску. То було хмільне враження чистоти — тієї чистоти, що відлунює дивним звучанням у людській душі. Тоді ще Мирон не знав, що це в ньому самому дзюркоче отой струмок — іще не вивітрилась таємнича сила, котра щойно зробила його несхибним знаряддям Добра — сила, яка прийшла невідомо звідки: а чи ззовні, від Сонця й зірок, чи зсередини, із людської підсвідомості, де приховані такі можливості, про які людина навіть не здогадується.

Хлопчисько оговтається й чкурне додому, в сусіднє село, а згодом звідти прийде його мати, вона принесе Мироновим батькам половину вівці, зі сльозами на очах дякуватиме їм, що виростили такого доброго, відважного синка. Виявляється, шестилітній пустун на Грузовій був не сам, а з товаришами — вони прибігли в село й зняли тривогу…

Що ж до Мирона, то він мало що тямив із цієї пригоди. Спершу був певен, що хлопчик якось зліз сам, а те, що він, Мирон, здобув несподівану шану, просто якесь непорозуміння. Згодом він розшукає винуватця отієї пригоди й візьме його за барки:

— Навіщо плітку про мене розпустив?.. Ти ж сам зліз, а кажеш, що я тебе зняв. Навіщо це тобі знадобилось?

Хлопчик, намагаючись вирватися із цупких пальців рятівника, белькотів:

— Пусти-и…

А коли Мирон облишив м’яти його сорочину, крізь сльози всміхнувся:

— От чудій!

— Чому це я чудій?..

— Тому що я на тобі на землю з’їхав.

— Брешеш.

Хлопчик перехрестився:

— Бий мене хрест, коли брешу.

Згодом усе це потроху забулося, але не назавжди — щось схоже сталося на приймальних іспитах: при вступі в університет йому випав білет із запитанням про битву при Фермопілах. У голові вертілися оті Фермопіли, щось він про них чув, але ніяк не міг пригадати, хто і з ким там бився. Потім наче хтось вирізав із його пам’яті все, що він говорив екзаменаторам, і навіть те, як повернувся в гуртожиток. Отямився вже в ліжку, біля нього сидів Сашко Кривда — це з ним вони готувалися по одному підручнику.

— Звідки ти все оте повикопував? Того ж і в підручнику немає… Члени комісії сиділи мов заворожені.

Кривда довго домагався, щоб Мирон назвав книжку, яку він прочитав потай, без нього, а Мирон усе ще не хотів вірити, що він таки склав іспит, — добре пам’ятав запитання, але й зараз не знав, як на нього відповісти. Проте з історії він дістав п’ятірку, хтось із деканату, якийсь здоровань із шишкуватим лобом, спинив його в коридорі й, потиснувши руку, сказав:

— У вас, молодий чоловіче, ґрунтовні знання з історії. Це ваш улюблений предмет?..

Помітивши розгубленість Мирона і приписавши її надмірній скромності першокурсника, незнайомий відійшов, Мирон так його більше й не бачив, бо вчитися випало лише один місяць — невдовзі Гриву серед інших першокурсників покликали до армії. Це було в 1939 році. Він стане спритним кіннотником, але воюватиме в піхоті; до університету повернеться лише через сім років уже інвалідом війни.

Пам’ять Миронова зберігала такий випадок із фронтового життя. Курсантська рота на лісовому шляху серед повалених сосен — повалених так, що із товстенних пнів утворилися нездоланні для танків перешкоди, — дала бій чотирьом німецьким танкам. Перший підірвався на міні, а решта три, котрі йшли за ним, не мали змоги розвернутися. У курсантів не було іншої зброї проти них, окрім пляшок з горючою рідиною; але вже сутеніло, попід завалами неважко було підповзти до ворожих танків — отож вони незабаром