Читати книгу - "Ефект Ярковського. Те, котре – холод, те, яке – смерть…"

– Якби він мав на увазі жерців, – зауважила поетеса, – то сказав би вам про жерців. А якщо він сказав про сатанітів, значить за отруєнням стоять саме сатаніти. Наша спільнота слухає те, що каже отець, а не домислює всяке вульгарне фентезі.

– Не будьте такою догматичкою, – пирхнула журналістка.

– А що то за «ваша спільнота»? – поцікавився Ярковський.

– Християнська.

– А навіщо сатаністам труїти салонних завсідників?

– Не «сатаністам», а сатанітам. Отець Пахомій казав про сатанітів.

– Нехай сатанітам. Я питаю: який сенс?

– А навіщо вони взагалі роблять зло? Вони роблять те, що втішає їхнього володаря.

– А на вечірки у Пелагеї сатаніти колись приходили? – Sаня заповзялась крутити кулон.

Ярковський розумів, чому його подрузі закортіло випробувати свої гіпнотичні здібності саме на поетесі. Кількість гіпнабельних серед членів сект і релігійних спільнот за статистикою наближалась до дев’яноста п’яти відсотків. Sаня побачила (а може й відчула?) ідеальну здобич.

«Нічого в тебе, мала, не вийде, – вирішив еспер. – Кулон має бути просто перед її очима, а зараз Маргарита сидить напроти мене. Може, помінятись з малою місцями?»

– Чи приходили сатаніти до Пелагеї? – перепитала Гжесь. – Авжеж приходили. Кожного салону приходили. Ви сьогодні бачили цю біснувату примадонну. Чим не сатанітка? Найсправжнісінька.

– Ви не перебільшуєте? – посміхнувся Ярковський.

– Не смійтеся, – блиснула окулярами поетеса. – Я не перебільшую, аж ніяк. З неї іде пряма демонічна енергія. Вона навіжена відьма, усіх ненавидить чорною ненавистю.

– Всіх? – уточнила Sаня.

– Усіх без винятку. І себе саму ненавидить.

– А за що вона ненавиділа Пелагею?

– Хіба ви не знаєте? Пелагея їй стала поперек дороги ще в дитинстві. Вона ж хотіла заміж за адмірала, а той через доньку не наважився кинути родину. А потім вже чоловік Пелагеї постійно намагався відібрати у Сахневича бізнес.

– Осинський?

– Так, – кивнула поетеса. – Осинський і Трегуб удвох очолюють банду рейдерів. Нехай Маріанна вам скаже, якщо мені не вірите.

– Є така інформація, – випередив дружину Данило.

– А Трегуб…

– …Роман Романович, начальник служби безпеки Осинського, – підказала Гжесь. – Ви щойно з ним спілкувались. Вони з Осинським при Кучмі разом служили в УБОЗі [29]. До полковників дослужились. За ними двома там такі верби росли, що люди й досі пам’ятають.

Ярковський і Sаня перезирнулись. Джентльмен у синьому костюмі виявився не підлеглим, а партнером замовника. Можливо, навіть старшим партнером. Це багато що змінювало.

– Ви просто невичерпне джерело інформації, Маргарита Петрівно, – еспер церемонно вклонився поетесі, ледь не збивши при цьому келих з боржомі.

Тим часом головуючий поминального зібрання знов закликав присутніх вшанувати пам’ять покійного Бусурманка. Коли всі випили, Ярковський повернувся до розмови.

– А за що Пшеладовська ненавиділа Варвару Радзивіл?

– А за що біснуватій було її любити? Варвара справжня княжна, а не пані-сраня комсомольського розливу. А ще вона з двох салонних партій вибрала партію Пелагеї, а не примадонни. А ще відмовилась вийти заміж за її придуркуватого Матвія. Може й ще щось було, чого я не знаю.

– Здається й цього достатньо, – зауважила Маріанна.

– Більш аніж… – погодився Ярковський. – А Ілона Полоскай?

– Полоскай? – не зрозуміла, або ж зробила вигляд, що не зрозуміла, Маргарита Петрівна.

– Це про ту брюнеточку, що хвостиком ходила за Варварою, її також отруїли, – нагадала Маріанна.

– А Бог її знає, за що вона постраждала, – окуляри Гжесь знов зимно блиснули. – Достатньо й того, що брюнеточка була подругою Варвари. Раз біснувата замовила отруєння, то для цього було досить Пелагеї та Варвари. Всіх інших – за компанію.

– Ви змалювали жахливий образ, – підсумував Ярковський. – Але якщо примадонна – відьма, то чому її обожнюють такі люди як Ципорин і Федір Андрійович?

– А саме тому, що відьма, – не роздумуючи відповіла поетеса, – є такі люди, які підзаряджаються енергією відьом. Вони біля відьом почуваються дуже щасливими. Покійний Федя, скільки його пам’ятаю, був закоханим у Пшеладовську. Та не просто закоханим, а найсправжнісіньким зомбі. Тридцять років сходив з розуму. Тридцять років! Поеми їй присвячував. Діаманти дарував, прости Господи. Не можна про покійника поганого казати, але куди від правди дітись… Прости мені, Боже, – поетеса перехрестилась. – А Ципорин – я його все Цапориним кличу, бо він на козла подібний, спочатку крутився навколо Пелагеї та її Миколки. Але потім між ними щось там пробігло і козел перекинувся до відьми. Ніхто навіть не здивувався. Два чоботи – пара. І тим більше, що вона має вплив на ректорат того університету, де козел завідує кафедрою або чимось там іншим завідує, вже й не пам’ятаю.

– А ви не в курсі, примадонна знається на отрутах? – поцікавилась Sаня.

– А їй, дівчинко, і не треба самій знатися на отрутах. В неї стільки знайомих чаклунів і чорнокнижників, що дістати будь-яку отруту – як тобі, перепрошую, шморкнутись.

– Жах! – зробила великі очі Sаня.

– А ти думала, – губи Гжесь витончились настільки, що майже щезли з обличчя.

У Ярковського було, принаймні, ще два запитання до номера двадцять першого, але цієї миті дзеленькнув смартфон. Осинський дзвонив до нього через Wiber. Ярковський залишив стіл, відійшов до вікна, прийняв виклик.

– Ти ще на тих поминках? – почув він голос власника «Адміралу».

– Так.

– Негайно забирайтеся звідти. Негайно, чуєш?

– А що сталось?

– Примадонні стало погано. Викликали «швидку». По дорозі до лікарні вона дуба врізала. Уявляєш? Ще один жмур. Така от печаль, немає більше нашої примадонни. Ципорин вже дає свідчення. Каже, що ти за допомогою гіпнозу викликав в неї інсульт.

– Це не інсульт, це наслідки отруєння. Я казав Ципорину, що…

– Ти, друже бобер, не тринди, а бери свою дівку і біжи до мого шефа безпеки. Його Романом Романовичем називають. Він вже в курсі. Сховаєтесь в мене на дачі. І це не обговорюється. Крапка.

Ярковський подивився на вхід до Банкетної зали. Джентльмен перехопив його погляд, кивнув на знак підтвердження слів Осинського. Поряд з ним стояли два охоронці.

Жодної можливості втекти, зрозумів Ярковський.

Заміська резиденція Осинського розмірами та архітектурою не дотягувала до заміських палаців олігархів. Одначе й слово «дача» мало підходило тому комплексу споруд,