Читати книгу - "Око пророка, або Ганусь Бистрий та його пригоди"

не відчував самого себе, немовби мене не було вже на світі, під цим небом, що палало від сонця, яке десь на голубуватому кішці, наче на самому краєчку божого світу, поринало у воду. Я ніби розбризкався весь у шумі і водяній піні і зник серед зелених хвиль, що, наче скляні гори, танцювали по киплячій воді. Мені здавалося, що врешті з мене залишилася тільки сама душа і плаває, суміна, по морю.

На морі були тільки одні малі барки і човни, мовби хто кинув у воду жменю горіхових шкаралуп. Кожна така шкаралупа то зовсім поринала у воду, то піднімалася наверх; здавалося, що вода пограється трохи з нею, а потім одразу проковтне. Вдалині серед темніших смуг біліли паруси, миленькі, як липові листочки, і нерухомі, мовби тихо й спокійно стояли на місці, а море під ними було ніби з мертвого скла. Але дуже поволі ці паруси росли на очах, хоч і продовжували наче стояти на місці, а те, що здавалося малим човником, почало збільшуватися, збільшуватися, аж нарешті стало видно, що це пливуть до пристані кораблі, великі, як високі будинки або костьоли з вежами.

Кораблів було два, і я відразу здогадався, що це султанські галери. Коли вони наблизилися так, що можна було краще роздивитися на них, почало здаватися, наче вони не пливуть, а над самою водою мчать у повітрі на великих крилах, зроблених ніби із страшенно довгих пер, які то підіймались над поверхнею, то падали і мочились у воді, а за кожним помахом цих могутніх крилищ на морі залишалася біла піниста скиба чи борозна, мовби хтось орав воду плугом.

Коли кораблі вже підходили до пристані, я побачив, що це величезні будівлі з трьома щоглами і з парусами з білого полотна, причому дві щогли низькі, а третя навдивовижу висока. Хто знає, де може рости таке височезне дерево, щоб із нього змайструвати подібну щоглу; пізніше мені люди розказували, що таку щоглу роблять із двох дерев. На носі корабля видно гармати, які дивляться отворами, ніби великими чорними очима, а на палубі рухаються люди, схожі на хрущів.

Обидві галери стали в пристані, але якорі кинули так далеко від берега, що я міг добре бачити тільки кораблі, а людські обличчя розпізнати було важко. Те, що мені здавалося здалека крилами, були довжелезні весла, які стирчали з обох боків корабля, по двадцять сім з кожного боку; кожне таке весло рухала трійка гребців, що сиділи поряд, а всі дев’ять трійок, — одна за одною вздовж корабля. Довжина галер була, мабуть, сажнів двадцять, але ширина їх становила ледве чотири сажні.

Я не міг одвести очей від галер, а серце почало сильно колотитися, немовби підказувало мені, що на одній з них є і мій батько. Проте даремно напружував я зір: розпізнати обличчя було неможливо; я бачив тільки, як там почало кишіти людьми, і чув лише крики та вигуки: з галери спускали малі човни. Мені кортіло стрибнути у воду і підплисти туди, бо вже не терпілось, і я мовби весь горів жаром, але все-таки я стримався, подумавши, що це було б божевіллям. Раптом я пригадав потурмака Йована, про якого говорив мені Паньно: від хвилювання я був зовсім забув про нього. Я почав роздивлятися навколо, чи не побачу серед людей, яких тепер багато вже зібралося на пристані, чоловіка, на вигляд такого, як описав його Панько.

Шукати довелось недовго. Панько яскраво намалював мені його, і я відразу побачив чоловічка, низького на зріст, худого, одягненого наполовину по-турецьки, наполовину по-болгарськи, кудлатого і з таким зарослим обличчям, що з під сивіючої бороди, вусів і кошлатих брів, які цілком зливалися з волоссям на голові, нічого не було видно, лише ніс, довгий, гострий і закарлючений, як дзьоб, і двоє малих блискучих очей, що надавали цьому чоловікові вигляду справжнього яструба. Він вештався скрізь, розмовляв то з тим, то з іншим, ніби до кожного мав якусь справу. Іду до нього, а він уже й сам помітив мене, як чужого в цій місцевості, бо пильно зиркнув очима і, певно, сам би зачепив мене, коли б я перший не заговорив до нього.

— Скажіть, пане, — звертаючись до нього по-українськи, бо болгари краще розуміють по-українськи, ніж по-польськи, — оці великі кораблі — галери?

— Галери, цісарські галери. А ви звідки?

— Здалека, — відповідаю, — дуже здалека…

— А нащо забилися сюди, коли здалека?

— Шукаю тут декого… та не знаю, як далі діяти.

— Шукаєте? А кого ж? Йован усіх тут знає, і Йована всі знають. Може, купця? Чи моряка, корабельника? А може, це грек чи італієць? Один з наших чи француз?

Може, хочете в контору, до якого-небудь урядовця звернутись?

Він просто закидав мене питаннями і так швидко молов язиком, що слова в нього вилітали, мовби він горох згори сипав. Я навіть не міг збагнути, про що він говорить, бо і болгарських слів я знав небагато.

— Я хотів би на оті он галери, — кажу, нарешті, і показую на море.

— На галери? Нащо вам ті галери? Аллах керім! На галери! Нікому на галери не можна, бо це султанські, цісарські кораблі, військові кораблі! Не можна!

— А я все-таки хотів би, пане Йован, — кажу на те покірливо, — і заплатив би за це.

— А кого там хочете бачити, може якогось гадама?

Я не розумів цього слова, та Йован, одразу здогадавшись про це, оказав:

— Невільника, такого, що біля весла? — і почав махати руками, наслідуючи рухи веслом, щоб мені було легше зрозуміти.

Тоді я розповів йому, що шукаю свого батька, який потрапив у неволю і, здається, зараз на одній із тих галер, які, повертаючись із далекого плавання, причалюють до пристані в Мезембрії.

— Аллах керім! Аллах керїм! — почав вигукувати Йован, вислухавши мою розповідь (турки називають аллахом бога і згадують його, коли треба і не треба). — Хоч ти й невірний