Читати книгу - "Русалонька із 7-В плюс дуже морська історія"

З магазину поверталась довшою дорогою. І все поглядала навколо, зачіплюючись поглядом за кожні спортивні парубочі плечі. Не він, не він, не він!

Містечко потопає в липовому цвіті, він дурманить, п’янить, його хотілося би внюхати, ввібрати у себе, в ньому хотілося б розчинитись, якби на одній із вулиць… Ну хоча б у найдрібнішому завулку їй зустрівся…

Софійка зовсім не виглядала Туза. Дуже він їй потрібен зі своїми примітивними золотими кулончиками!

Але… Але ж не можна від неї так різко відкинутись, так безбожно забути, так не передавати знаків уваги, не озиватись, не приходити, не дзвонити, навіть не писати есемесок!.. Ото як із самого початку показала себе дурепою, так і до самого кінця!

Власне, тільки ради цього вона й хотіла його побачити. Щоб довести, що не дурепа. От раз тільки зустріти, довести, що не дурепа, — і все!..

А тут ще й Сашко поза зоною! Лиш раз після того вийшов на зв’язок, устигли привітатись, і знов — абонент не в мережі!

Липи несамовито пахли. Бджоли загрозливо гули (Софійка торкнулась до своєї багатостраждальної губи). Козирний не зустрічався.

Зате назустріч прямували Дмитро з Леською. Веселі, балакучі! Ото вже в кого жодних проблем!

— Софійко, ти на цій вулиці? А ми якраз до тебе! — широко всміхнувся Іваненко.

— Несем новину! — щасливо блиснула скельцями окулярів Леся.

— Уявляєш, наші вчителі як компенсацію за зіпсовану кримську поїздку вирішили зробити нам ще один тур! Виїжджаємо за два дні!

— Таки ж до Ялти?! — зраділа Софійка.

— Ні, вже ближче! На річку!

— На річку? Не поїду! — аж застогнала зпересердя. — На жодну річку не поїду! Хіба що це буде Чхон-гечхон!

— Чхонге — що? — не зрозумів Дмитрик.

— Річка така — Чхонгечхон! — трохи запишалась Софійка.

— Чхонгечхон? То ж… у Південній Кореї, здається? — ні, Радзивілка таки нестерпна своїми знаннями! — То Південна Корея, а це хоч і теж Південний, але Буг!

— Південний Буг — це ж знаменито! — вигукнув Іваненко.

— Хоч на південний, хоч на північний — і не подумаю!

— Там будуть природні пороги! Оті, що їх колись запорожці долали й за ними селились!

— Ага, знаю навіть місто таке: Запоріжжя, там річка Червона тече! Від заводських стоків червона!

— Скелі! — не вгавав Дмитрик.

— Хоч і гори! — заперечливо похитала головою.

— Альбабарін їде, я гадала, ти Ві-ку-кусі потелефонуєш, запросиш! — шепнула Радзивілка. — А як ти запросиш, коли сама не хочеш?

— Не хочу! — на мить завагалась: ану ж і Туз буде? Вони з Алі-бабою приятелюють!

— А ще — рафтинг! Це таке сплавляння порогами, як у справжніх спортсменів-водників! Ліда Василівна казала, що фізрук уже домовився за байдарки й катамарани! — переконував Дмитро.

— Не хочу, бо… — ет, потрібен їй той Туз! — Там буде знов грандіозний смітник, а я всього не приберу, я цього не переживу!

— То природно-ландшафтний заповідник, там із цим суворо, сміття не буде! — заспокоїв хлоп’як.

— Ага, не буде! Де це в нас ще немає сміття? — не повірила.

— Ну, це парк «Гранітно-степове Побужжя». Біля селища одного, ми в ньому зупинялись дорогою на море! Якось зветься так… Емігея!

— Е-мі-гея? — аж підстрибнула від несподіванки.

«Емігея!» — відлунило в камінчику. Не інакше як саме він наворожив їй це диво!

— Ні, справді Емігея, ви не жартуєте?

Леся й Дмитро згідливо кивнули.

— Тоді я — їду! Їду, їду, їду! — Софійка стрибала, танцювала, розчинялась нарешті до останку в липовому ароматі й розціловувала обох своїх найдорожчих друзів та камінчика.

Радзивілка з Іваненком тільки здивовано перезирались.

Сашко приїхав хоч і без попередження, зате на цілу добу. Пообідає-повечеряє в Щербанів (так Софійчині батьки наполягли), переночує у своїй відремонтованій квартирці й завтра знову на Матвіївку. Там зараз гаряче, селом газ проводять, роботи повно. Гм, було б дивно, якби інакше!

А поза зоною він, бо хата бабина трохи в ярку, та й узагалі по селі мобільник погано ловить.

— Хоч бери та листи пиши! — ніяково жартує Сашко. Бо