Читати книгу - "Диявол у Білому місті"

Найдужче Бьорнем переймався пожежами. Втрата «Ґренніс- блоку», де були кабінети його й Рута, залишалася живим, принизливим спогадом. Катастрофічна пожежа в Джексон-парку могла б знищити всю виставку. При цьому всередині парку вогонь був необхідний для будівельних робіт. Тинькарі використовували маленькі печі, звані «саламандрами», для того щоб їхня робота швидше підсихала та тверділа. Бляхарі з електриками плавили й гнули метал, використовуючи жаровні. Навіть пожежникам був потрібний вогонь — для парових помп, які підвозилися на місце кіньми.

Бьорнем встановив такі заходи безпеки, які за загальноприйнятими стандартами здавалися складними, навіть надмірними. Він організував спеціальну пожежну команду для виставки й дав розпорядження встановити сотні пожежних гідрантів і телеграфних будок для екстрених повідомлень. Замовив пожежний пароплав «Королева вогню», який би міг вільно плавати вузькими каналами парку й проходити під його численними мостами. За його інструкцією, кожна будівля мала під’єднуватися до підводної мережі і в кожній повинен бути стояк гідранта. Також на території заборонялося паління, хоча тут було зроблено щонайменше два винятки: один — для забудовника, який дуже його просив з огляду на те, що в разі заборони сигар його команда європейських майстрів відмовиться працювати, а другий — у великій кімнаті з каміном у «халабуді» Бьорнема, де щовечора в нього гостювали інженери, креслярі та приїжджі архітектори, насолоджуючись вином, розмовами й сигарами.

З наближенням зими Бьорнем наказав обкладати всі гідранти кінським гноєм, щоб не замерзали.

У найморозніші дні гній парував, наче гідранти самі горіли.

Коли Сол Блум повернувся до кабінету Майка Де Янга, він був переконаний, що той не зможе дати йому ті гроші, про які він його попросить, адже Блум збирався назвати суму зарплати президента США — 50 000 доларів. «Що більше я про це думав, — згадував Блум, — то більше мені подобалася перспектива сказати Майкові Де Янгу, що моїй жертві, якщо я залишу Сан-Франциско, відповідає саме ця сума».

Де Янг запросив Блума сісти. Вигляд в уповноваженого був серйозний і очікувальний.

Блум сказав:

— Я дуже ціную ваш комплімент, але бачу, що мої інтереси зараз зосереджені тут, у цьому місті. Дивлячись наперед, я бачу…

Де Янг перебив його, неголосно промовивши:

— Ну що, Соле, я гадаю, ви збиралися сказати мені, скільки ви хочете, щоб ми вам заплатили.

— Я не хочу, щоб ви думали, що я не ціную…

— Ви це казали хвилину тому, — обірвав його Де Янг. — А тепер скажіть, скільки вам треба.

Блум чекав не зовсім такого. Тремтливим голосом він назвав суму:

— Тисячу доларів на тиждень…

Де Янг усміхнувся:

— Як на ваш двадцять один рік — чималенько. Але, не сумніваюся, ви їх чесно заробите.

У серпні головний інженер Бьорнема Авраам Ґоттліб виявив приголомшливий факт: він не розрахував навантаження вітру на основні виставкові споруди. Бьорнем сказав усім своїм основним забудовникам — у тому числі й «Еґнью і компанії», що зводили Будинок виробників і вільних мистецтв, — негайно припинити роботу. Багато місяців Бьорнем протистояв чуткам, ніби він змушує робітників працювати занадто швидко, і в результаті будівлі виходять неміцні; європейська преса навіть стверджувала, що деякі споруди взагалі «приречені». А тут Ґоттліб признається в потенційно катастрофічній помилці.

Ґоттліб заперечив, що навіть без цього розрахунку будівлі й так досить міцні.

«Але я не можу дивитися на це отак», — писав Бьорнем у листі до Джеймса Дреджа, редактора впливового британського часопису «Engineering». Бьорнем доручив зміцнити всі споруди, щоб вони могли витримати найсильніші вітри, зареєстровані протягом останнього десятиліття. «Може, це вже крайнощі, — писав він до Дреджа, — але мені це здається мудрим і передбачливим, з огляду на залучення великого капіталу».

Ґоттліб звільнився. Бьорнем замінив його Едвардом Шенклендом, інженером із власної фірми, відомим мостобудівником.

24 листопада 1891 року Бьорнем написав Джеймсові Дреджу, розповівши, що знову йому закидають брак структурної цілісності. «Тепер критикують, — писав він, — що всі споруди необґрунтовано міцні…»

Блум, прибувши до Чикаго, швидко з’ясував, чому в парку «Мідвей плезенс» (офіційно — ділянка М) так мало зроблено. До недавнього часу цією ділянкою керував Фредерік Путнем, гарвардський професор етнології. Він був видатним антропологом, але ставити його відповідальним за «Мідвей», як потім згадував Блум, «було десь так само розумно, як сьогодні призначити Альберта Ейнштейна управителем цирку». Путнем навряд чи заперечив би. Він зізнався одному своєму гарвардському колезі, що «так хоче якось скинути з рук оцей весь індійський цирк». Блум поділився своїми хвилюваннями з президентом виставки Бейкером, а той відправив його до Бьорнема.

— Ви — людина дуже молода, справді дуже молода, щоб відповідати за ту роботу, яку збираються вам довірити, — сказав Бьорнем.

Але й сам Бьорнем був дуже молодим, коли в його кабінет увійшов Джон Б. Шерман і змінив його життя.

— Я хочу, щоб ви знали: я вам повністю довіряю, — продовжив він. — Ви тепер відповідаєте за весь «Мідвей». Беріться до справи. Відповідати будете лише переді мною. Я дам усі потрібні розпорядження. Хай вам щастить!

У грудні 1891 року найближчими до завершення були Будинок шахтарства й