Читати книгу - "№2"

міс Марпл. Ми провели таємну родинну нараду, в якій постановили влаштували стеження за Толіком. О 20:00, коли закінчувався робочий день, я стояв за товстезною липою навпроти банку. Мене гризли комарі, та я стійко вистежував об’єкт із пластиром під оком (учора Толік невдало звертав за браму і напоровся об прутик арматури). Пластир не з’являвся години зо дві. У приміщенні банку світилося одне вікно на другому поверсі, і я припускав, що допоки воно світиться, треба бути напоготові.

Аж ось клацнув замок, і охоронець випустив Толіка. Я був глибоко розчарований, що він одразу попрямував додому. Давши йому відійти на безпечну відстань, я вийшов із-за стовбура і рушив за ним паралельною дорогою, щоб ми не перетнулися. Я вже готувався йти на обгін — як потилицею почув те саме клацання вхідного замка в банку. Довелося вертатися під липу, аби побачити, як із банку виходить молода жінка бухгалтерської зовнішності.

— Вона! — подумав я і намагався запам’ятати обличчя, але ніяк не вдавалося, бо вже сутеніло, а таке лице не піддається експрес-запам’ятовуванню, воно типове й невиразне.

Коли дівчина завернула в інший бік, я зауважив, що світло на другому поверсі підступно згасло. Усе сходиться. Це вони. Півроботи вже зроблено. Тепер мерщій додому альтернативним шляхом. Я ще ніколи не долав відстані в такому темпі. Мої кроки під час бігу дорівнювали довжині бордюрів. Коли Толік прийшов буцімто з роботи (пізно, бо здавав квартальний звіт), то я вже був біля телевізора, обличчя бурякового кольору, захеканий і спітнілий, наче митка. Як виявилося, я уважно дивився літературно-художню програму «Свічадо».

Поки об’єкт купався у ванній, ми провели екстрене засідання у спальні, я виклав зібрану інформацію, і ми постановили: якщо сьогодні Толік не буде виконувати свій супружній обов’язок і придумуватиме сотні причин післязавтра, у вихідну суботу, шмигнути з дому — ми своє розслідування доведемо до логічного завершення.

На ранок сестра вийшла стривоженою. Толік сказав, що змучений і закутався в ковдру так, що неможливо було проникнути туди. І головне — він повідомив, що в суботу з самого ранку поїде до Львова на радіоринок. Сестра йому сказала:

— Я поїду з тобою. Давай разом.

— Та яке! Я вже в сьомій ранку їду, чого будеш вставати. Тобі буде нецікаво. Я поїду сам.

Пазли зійшлися. А от із сьомою ранку — халепа. Я не можу в суботу, коли зазвичай сплю до десятої, вже о сьомій бути відсутнім удома. Час ікс настав — треба завтра вистежити і покласти край усій цій буфонаді. Але як?

— Стьопка! — осяяло мене.

Стьопка — наш троюрідний брат, який за фляжку зробить усе. Я пішов на перемовини. Вони відбулися біля бочок із пивом, де місцеві хрони усували похмілля. Заручившись конфіденційністю розмови, я виклав усю делікатність ситуації. Пояснив, у чому полягає його завдання завтра вистежити Толіка непомітно для нього. Єдина від нас дорога до вокзалу пролягає через цвинтар, тож Стьопці доведеться зранку чатувати на Толіка саме там. Я порадив ховатися за обеліском на честь когось із діячів ОУН — він розлогий і широкий, як табло на стадіоні, і за ним зручно переховуватися. Сьопка так і зробив.

У суботу сосрання вся наша хата імітувала глибочезний сон і розмореність. Мама для переконливості показово трошки сопіла, а сестра так солодко муркотіла, що навіть не вийшла проводжати свого чоловіка в дорогу. Та щойно двері тихо замкнулися і брязнула зв’язка Толікових ключів — усі ми в піжамах прикипіли до вікна, що виходило на цвинтар. Наші погляди змогли провести об’єкт лише до переднього ряду могил, а далі всі наші надії покладалися на Стьопку, який, ми сподівалися, вчора ввечері не запив і нині не проспав.

Наші побоювання виявилися марними — за кільканадцять хвилин на обрії винирнув Стьопка і діловито попрямував до нас. Я сказав:

— Наливайте! І грійте вчорашню гречку.

Стьопка не стукав і не дзвонив у двері — вони вже чекали його відчиненими. Люди в піжамах запросили конспіратора до кухні й запропонували графин горілочки.

— Розказуй.

— Значить, так. Я заховався за пам’ятник борцю ОУН. Дійсно, дуже зручно було ховатися. Значить, так. Толік вийшов із дому о 06:57. Коли він вийшов із подвір’я, то подивився на вікна і побачив там когось.

— І що?

— І пішов через цвинтар до вокзалу.

— Твою мать... — розпачливо не втрималася сестра.

— Слухай далі. Значить, так. Він пройшов далі через цвинтар. Я мусив тихенько ховатися за іншими гробами і вести його. Весь у болоті, блядь.

— Наливайте, мам.

— Значить, так. Коли він уже перейшов цілий цвинтар, то куди мав повертати?

— До вокзалу — тільки ліворуч. Уверх по дорозі. Інакшого шляху нема.

— А він повернув праворуч і пішов на посьолок.

— Твою мать... — тепер ця фраза нарешті набула змісту.

— Значить, так. Я легенько боковим виходом вийшов із цвинтаря, перейшов на другий бік і пішов за ним.

— Ти його вистежив??

— Значить, він пішов у гуртожитки. Можу показати під’їзд. Другий. Він там був о 07:22. Його тяжко було вести, бо в суботу о сьомій ранку ні душі, холєра. Я мусів перебігати від дерева до дерева. Біля поліклініки він мене мало не помітив, та я встиг заховатися за тую.

— Наливайте.

— Значить, так. Ваш Толік ні до якого Львова не поїхав. Він усім вам у вікно показав, що через цвинтар іде до вокзалу, а насправді потім пішов у гуртожитки. Всьо.

Ми випровадили Стьопку, давши заправитися з самого ранку. Сестра вирішила не тягнути і того ж вечора провести відверту бесіду з благовірним. Я дочекатися не міг вечора. В очікуванні мильнооперної сцени я не міг уторопати, чому сестра така спокійна й сконцентрована, чому не плаче й не істерить. Вона спокійно того дня зварила зупу з каляфйорів і поставила на прання, річного сина спокійно вивезла до парку і не подавала ознак трагедії. Мама — це інша історія: вона вся була на голках, і таке враження, що їй навіть почало сіпатися ліве око. Я ж бо очікував сеансу з’ясування стосунків, бо, яко глядач мексиканських серіалів, обожнював це діло.

Толік заявився ввечері, як ні в чому не бувало. Приніс дві спаяні цифрові плати до телевізорів (алібі) і гарний настрій. Сестра вирішила не відтягувати і зачинила двері до їхньої кімнати. Ми з мамою мало вуха не поламали, напружуючись щось та й почути. Розмова виявилася тихою і короткою, я навіть не встиг доїсти спаґеті з томатною пастою. Сестра вийшла і спокійно оголосила