Читати книгу - "Її сукня"

Відволік пташиний спів. Озирнулась. Навпроти з’явилось ще одне, розчинене настіж вікно, з якого линуло сонячне світло. За ним розкинулась зелена нива; в небі кружляли, заливаючись у дивному співі, якісь химерні птахи, вельми схожі на ті, що вишиті на сукні. Відчула, що рука щось стискає. Це букет! Букет польових квітів — ромашки, волошки, маки…

Усе, як вона любить…

Лабіринт щез так само зненацька, як і з’явився, — Ніла вже була там, посеред ниви. Стояла втішена, вдихаючи на повні груди запах ще недостиглого колосся й духмяних квітів; відчуття умиротворення й свободи пронизувало усе єство.

Лиш тільки ступила крок, як опинилась у підземному поселенні, котре зринуло бозна-звідки. Якісь люди в брудному одязі, скорчившись, сиділи попід земляними стінами й перелякано глипали на неї. На мить здалось, що серед облич показалось обличчя бабусі. Але то лиш на мить. Війнуло небезпекою…

Відтак поволі брела безмежною пустелею. Нещадно палило сонце, гарячий пісок обпікав босі ноги. Несамовито хотілося пити, в роті мовби теж хтось посипав піском. Удалині, крізь тремтливе марево, проступило дерево. Там може бути вода!!! Чимдуж поспішила до нього. Однак чим ближче підходила, тим більше засмучувалась, бо це виявилось зовсім не деревом. Але там хтось сидів. Якийсь чоловік… Світла радість наповнила серце: та це ж Михайло!!! Ще трохи, й дійде до нього! Як же добре, що він тут!..

До Михайла дійти не встигнула, бо вже летіла понад морем. Відчуття польоту було дивовижним і вже знайомим; плавно й упевнено розсікаючи повітря руками, мовби крильми, летіла, насолоджуючись морським могуттям. Свіжий, солоний запах бризу приємно обвівав лице. Враз на горизонті блискавично зринула височенна водяна стіна. Цунамі! Величезне цунамі насувалося на неї з шаленою швидкістю! Розуміла, що так високо не злетить: не вистачить ні сил, ні часу. Її змете, поглине, зрештою просто знищить, за якихось кілька секунд!!! У момент цього страшного усвідомлення все раптом зникло.

Стояла посеред порожнього швидкісного шосе, що простягалося тонкою сірою смугою, уздовж якої височіли стомлені осінні дерева; вітер гнав опале пожовкле листя сухим надтріснутим асфальтом.

Позаду, на узбіччі, зринула висока чоловіча постать у плащі, що швидко наближалась. Квапливо подалася дорогою, стривожено озираючись через плече, та раптом спинилась. Денис? І він тут? Трохи заспокоївшись, стала чекати на нього, проте в душу чомусь скрадався неспокій.

Денис швидко її наздогнав. Спинився поряд, вийняв з-під поли плаща статуетку Гекати й кинув на узбіччя. Статуетка, покотившись, зникла в невисокій траві. Денисове обличчя було безпристрасним. Швидким малопомітним рухом дістав з кишені якусь чорну блискучу річ, затим поволі підійняв руку — в ній був затиснений маленький пістолет. Націлив його на Нілу. Неспокій змінився явною загрозою. Сторопіла від жаху. Нараз увагу обох відвернув різкий звук — здалеку почулось гудіння автомобіля, що стрімко наближався.

Ледь устигла відскочити на узбіччя, як повз стрілою шугонуло червоне авто, неспокійною хвилею сколихнувши жовте листя на асфальті. Авто дуже скидалося на Сашкове. Чи в ньому й справді був Сашко? Цього не встигла роздивитись. Розгублено проводжала поглядом автівку, що, віддаляючись, перетворювалась на червону плямку. Денис стояв на іншому боці шосе й теж дивився їй услід. Затим перевів злобливий погляд на Нілу, знов націливши на неї пістолет. Отямившись, кинулась узбіччям. Повітря пронизали, один за одним, кілька різких пострілів…

Нараз усе стихло. Шосе зникло. Ніла сиділа в потязі й дивилась у вікно, за яким мерехтіли звичайні одноманітні пейзажі. Кілька різких рухів, і потяг зупинився. На обрії з’явились ледь помітні обриси Сашкового обличчя. Обриси ставали чіткішими і скоро його лице — миле, таке рідне! — затулило собою все, збільшуючись до неприродних розмірів. Похиливши голову, він печально дивився на Нілу. Розчулено простягнула до нього руки, проте тієї ж миті на видиво почало наповзати сіре марево туману. Клубки імли темніли, і вже скоро обличчя зникло в густій пітьмі, котру зрештою розколола сліпуча блискавка. Десь зовсім поряд почувся брязкіт залізяччя — ймовірно, автівка врізалась у дерево. Його автівка… Ні!!!

Стояла посеред пітьми, вдивляючись і нічого перед собою не бачачи. Нараз пронизав страх, однак розповзтись по тілу не встиг, бо вже опинилась у під’їзді багатоповерхівки, нібито знайомої, а нібито ні. Знов наростала тривога. Відчула, що мусить тікати. Від кого і чому, не розуміла, проте чітко це усвідомлювала, тож поспішила сходами вгору.

Позаду хтось біг, але цей хтось був невидимий: перехилившись через поручні, нікого не побачила… Бігла все вище й вище і невдовзі опинилась на даху. Довкола розкинулось нічне, освітлене ліхтарями й вогнями місто. Від висоти перехопило подих і запаморочилось у голові, однак захоплення від побаченого поволі втамовувало страх.

Зненацька будинок захитався, мовби від землетрусу, поверхи поривчасто вистромлювались і ховались назад, наче шухляди в комод; деякі з них лишались вистромленими, поступово витворюючи чудернацьку конструкцію, що простягалася, химерно зависаючи в повітрі. Нілу знесло на самісінький край безумної споруди. Тямила, що будь-якої миті може впасти додолу й розмаститись по асфальту.

Витримати все це шаленство, ці божевільні «американські гірки» було неможливо. Стиснувши кулаки, заплющила очі й щосили заверещала. Крізь вереск відчула, як у лице вдарив пронизливий вітер, тіло різко піднялось у повітря й уже за мить впало у м’яку траву.

Розплющивши очі, побачила, що знов опинилась у лабіринті, оточеному смарагдовим