Читати книгу - "Сто днів. Левіафан"

обережно поклав приречені папери і знову став походжати по кімнаті. Подумав, що, мабуть, зарано знищувати листи, і його опанував страх, давній забобонний страх, що він отак легковажно дав долі вказівку, підказав напрям. Від цієї думки відчув утому і спробував лягти на дивані. Та тільки-но ліг, йому здалося, ніби тепер він іще безпорадніший, і чорний клопіт обсів його душу, мов темні ворони — труп. Мусив підвестися. Знову глянув на небо, потім на годинник: ця ніч не мала кінця. Плутані картини пробігали перед очима, поставали сцени без часового і логічного зв’язку, водночас із різних, раптом висунутих шухляд пам’яті. Імператор безсило віддався їм, підпер голову руками і заснув сидячи.

Його розбудив перший несміливий поклик пробудженого птаства. Засірів день, теплий вітер лагідно ворушив крони дерев і стулки високого вікна. Вони трохи рипіли на завісах і налякали імператора. Він вийшов із кімнати. Слуга, що сидів за дверима на стільці, підскочив, готуючись іти за ним. Натомість вартовий, що стояв під дверима, заснув стоячи й заціпенів із рушницею на плечі. То був молодесенький хлопець, над його вустами, що розтулялись і затулялись при кожному подиху, пробивався ніжний чорний пушок, а округлі селянські щоки червоніли так, наче він заснув не стоячи з рушницею в руці, а вдома в ліжку коло дівчини. Колись, можливо, і мій син буде отаким, подумав імператор. А я не побачу його. Такі самі вусики проб’ються в нього під носом, він теж засинатиме стоячи, а я цього не побачу. Імператор простер руку і схопив хлопця за мочку вуха. Солдат прокинувся й перелякався, широко розплющив золотаво-карі очі і скидався на перелякану козулю в мундирі. Лише за кілька секунд він упізнав імператора і, ще сонний, але вже повнячись страху й непевності, машинально взяв рушницю на караул. Імператор тільки глянув на нього й пішов далі.

Усе птаство раділо переможному ранкові. Вітер ущух, дерева непорушно, немов націлившись на вічність, стояли в тихому блакитному сяєві. Це останній день, коли я ще імператор Франції, подумав імператор. Так, уже немає сумнівів. Здається, сам ранок сповіщав йому про це, пташки сьогодні раділи надто вже злобно і пронизливо, навіть сонце, вже сходячи за густою, буйною зеленю, мало лиховісний жовто-червоний лик. Імператор не відчував літнього спокою цього ранку, не хотів відчувати його. Проте відчув на секунду, коли йшов і заплющив очі, що Господь і його світ хочуть бути прихильними до нього і що інші люди на його місці, в цьому саду, цієї години, в зелено-блакитно-золотому сяєві народжуваного дня були б удячні, смиренні і щасливі. А з нього ранок просто глузував. Так, правічний бог сонця сходив, сходив, як і за давніх-давен, немов нічого не сталося, немов його, імператора, сонце не заходило саме цієї миті. Ніч, ніч мала б бути сьогодні! Щоб не бачити, як міцніє день, імператор раптом розвернувся. Наказав опустити завіси. Він хотів ще на кілька годин подовжити ніч.

Імператор заснув у чоботях, мундирі. Він заборонив будити себе, а проте його таки наважились збудити, тож, прокинувшись, він одразу подумав, що лакеї вже не виконують його наказів, але то був брат Люсьєн, наймолодший і найулюбленіший. Він стояв перед диваном, перед імператором, а крізь опущені гардини вже сіялось потужне, золоте й соковите сонячне проміння, тож Люсьєн, блідий, змарнілий і невиспаний, здавався частиною минулої ночі.

— Вони не хочуть! — тільки й сказав він.

— Я знав це, — відповів імператор і підвівся.

Перед палацом уже лунали щоденні знайомі заклики: «Хай живе імператор!». Сів і сказав братові:

— Чуєш? Народ хоче, щоб я жив, а представники народу прагнуть моєї смерті. Я не вірю ані народові, ані його представникам. Я вірив тільки в свою зорю, а вона закотилася.

Брат мовчав. Опустив голову. Він був молодий, і йому здавалося, ніби він став ще молодший і дурніший від лиха, а водночас — немов він ще й тепер має обов’язок підтримати і врятувати імператора, свого брата, що був для нього як батько. Тому несміливо нагадав:

— Ти ще досі імператор! Ти ще досі імператор! Ти не повинен зрікатися!

— Я зречуся! — відповів Наполеон. — Я не втомився, але я, мій любий брате, мій найдорожчий брате, я змінився. Бачиш, я вже не вірю в усе те, в що завжди вірив: у силу, владу та успіх. Тому, бачиш, я зречуся. Проте я ще не можу вірити в інше: в силу, якої ми не знаємо. Я, бачиш, брате, навіть сьогодні стою посередині. В людей я вже не вірю, а в Бога ще не вірю. Але вже відчуваю його, вже починаю відчувати його.

Імператор говорив для себе, і добре знав, що брат не розуміє його. І справді, брат Люсьєн не розумів і вважав, що імператор утомився й марить.

Брат був добрий, сміливий та вірний, але нічого не знав про збурений розум імператора, не розумів його слів і смутку. Імператор добре знав про це. Але все-таки говорив, бо мовчав усю нескінченно довгу ніч, а також через те, що знав: Люсьєн, його улюблений і щиросердий брат, не розуміє його.

Люсьєн опустив голову. Він і справді нічого не розумів. Тільки одна думка нагнала на нього страху: невдовзі вони прийдуть! Невдовзі вони прийдуть!

VI 

Вони таки прийшли, о десятій годині ранку. Мали радісні, сумні й розпачливі обличчя. Імператор, пильний і уважний, дивився на кожного по черзі: старого Коленкура, свого брата Жозефа, любого Реньйо. Інші чекали поряд, у залі міністерських нарад. Доповіли про Фуше, міністра поліції.

— Нехай заходить, — наказав імператор. — І то негайно!

Фуше зайшов. Він низько вклонився і стояв зігнувшись так довго, що здавалося, ніби йому коштує справжніх мук знову випростати спину і підняти голову. В правій руці він тримав темно-зелену сап’янову