Читати книгу - "Риб’яча кров"

— Шкода тої праці, — сказав Петр і вдарив носаком черевика по сірій штукатурці, — але коли зноситимуть це страховисько, ніхто не плакатиме.

Він запалив цигарку, ми обійшли дім і пройшли трохи дорогою до каплиці. Я обійшла її, ковзала в черевиках по траві й відчувала від неї нічну прохолоду. Відблиски світла з головної дороги були в мене за спиною, я сперлася на задню стіну каплички. Петр стояв неподалік від мене, викинув убік недопалок, той пролетів по кривій і гаснув десь у траві. Він підійшов ближче до мене, помітив сироти, що виступили на моїй шкірі, оголених плечах.

— Ти замерзнеш, — сказав він, дивлячись у землю.

Я відлипла від холодної стіни, тож ми стояли тепер зовсім близько. Я сперлася йому лобом на груди, але в мене не було сил поглянути на нього, тож більш ніж очима, я губами шукала його губи. Він не відсторонився. Я відчула на язикові смак його сигарет. Потім уже я очей не розплющувала. Мене залило його тепло, і від цього мене ще більше почало трусити від холоду. Він обійняв мене сильніше. Моя ліва рука була ззаду в його волоссі. Це тривало довго, може, чверть години. Ми відпустили одне одного. Він швидко поглянув на годинник і засунув руки в кишені.

— Мабуть… треба йти назад, — він трохи захрипів і відкашлявся.

Із зали ми виходили одними з останніх. Група вже давно перестала грати. На голі плечі я накинула светрик, переді мною Мілада тупотіла на підборах, за нею Анна проходила через залу своєю особливою ходою. Наостанок я озирнулася на сумну запилену залу. Скатертини пом’ято й залито, столи розсунуто. Склянки, порожні пляшки.

Мене мучила совість через Міладу, цей вечір для неї навряд чи був веселим. Та й для Анни теж. Від півночі, відколи ми з Петром повернулися з вулиці кожен окремо, я намагалася поводитися, ніби нічого не сталося, але не була дуже веселою супутницею. Анна мала кам’яний вираз обличчя, Мілада спостерігала за тим, що робилося навколо й часом не могла здолати позіхання. На барі ми замовили випити. Почаркувалися за успішні випускні, які чекали на нас трьох. Перед будинком культури ми сіли в Петрову автівку. Він уже декілька разів з’їздив, ми лишилися наостанок. Дівчата сіли позаду, тож я підсіла вперед до Петра. Розмова не клеїлася. Розпачливий сміх. Ми їхали вузькою дорогою, оточеною лісом, перед нами пробігла сарна. Петр загальмував. Я хотіла, щоб поїздка не закінчувалася, мені не хотілося виходити, прощатися, щось говорити. Мені не хотілося бути самою.

Спочатку вийшла Анна, потім Петр іще з’їхав униз до річки й зупинився просто перед нашими воротами. Мілада подякувала за дорогу, я швидко вийшла й нахилилася до віконця. Петр усміхнувся, трохи непевно й винувато.

— Ти приїдеш за тим листом? Завтра я його наберу… — я вийняла з торбинки папір, написаний паном Тушлом.

Він кивнув.

Мілада простукотіла черевиками по кахлях у коридорі. Я ввімкнула світло в кімнаті. Гонзове ліжко було з чистою постіллю, він спав у хаті дядька. Я завела Міладу у ванну. Коли я лягала, у мене все ще паморочилася голова. Усе крутилося: ритм танцю, світло, тіні — я не могла заспокоїтися. Мені хотілося пити й чимшвидше заснути.

Опівдні я проводила Міладу на автобус до Будєйовіце. По дорозі назад я відчула слабкість у шлунку. Помітила, що постійно роззираюся. Трохи заспокоїлася я тільки у світлиці дядькової хати біля річки. На тахті — неприбрані ковдра й подушка, але Гонзи не було. Я вклала в друкарську машинку чистий аркуш і надрукувала лист. Я написала й празьку адресу на конверті. Найважливіше завдання цього дня було виконано за декілька хвилин. Я спробувала повчитися, але не змогла витримати самотності в кімнаті. Я трошки посиділа з бабусею й дядьком на лавці перед домом. Зі спазмами в шлунку я чекала, коли з’явиться Зденєк. Я заплющила очі від сонячного світла, що лилося понад рікою. Ми грілися всі троє на порозі, ніби кішки. Ніхто не потребував нічого казати. Була неділя, післяобід. Я почувалася тут більше вдома, ніж у батьків. У моїй голові знову промайнула думка, що буде, коли підніметься вода. Раптом я отямилася від голосу, що вигукував моє ім’я. Я автоматично повернула голову праворуч у куток дому, звідки завжди приходив Зденєк, але там нікого не було. А потім я подивилася вниз до річки. Перед воротами стояв Петр.

— Хочеш поїхати зі мною?

— Чому б і ні, — сказала я.

Я поклала лист у незапечатаному конверті на поличку під переднє скло, і ми виїхали з села. Авто видиралося вгору, вузьку асфальтовану дорогу з обох боків огортав ліс. Петр з’їхав на бічну дорогу, де були колії, прориті тракторами, і зупинився перед старим вигнутим шлагбаумом, що перегороджував проїзд. Червоно-білі смужки за роки вицвіли.

— Далі не можна, — сказала я.

— Дурниці, чому ні, — він повернувся до мене.

Я поклала йому руки на плечі, із його губ потроху сходила усмішка, губи лишалися відкритими й були вже зовсім поруч із моїми. Я була вся в його силовому полі, на цій новій території, за усіма попереджувальними написами, табличками про небезпеку, за спущеною завісою.

Увесь тиждень я мала невелику температуру, із телефонної будки біля гімназії я