Читати книгу - "Моє сторіччя"

Ну і чорт із ними, з руїнами, ми прикрасили себе тим, що ще мали: червоні мундири, пузаті дядьки, навіть кілька інвалідів із гвардії принца — ми тоді стартували від міських воріт Ганентор.

А ось у сорок дев’ятому вперше все вже було як треба, зі справжньою «королівською трійцею» — Король, Селянин та Дівчина, і тоді ми власними руками почали вичищати сміття із концертного залу Ґюрценіх. Це мало бути символічне дійство, бо ж у Ґюрценіху завжди відбувалося все найкраще.

Лише через рік нам дали офіційний дозвіл. Це був ювілей, бо ж стародавні римляни заснували наше місто, яке назвали Колоніа, у п’ятдесятому році. Нашим девізом стало: «Кьольн, яким він став з 1900-го». Шкода, що не я придумав слова для карнавального шлягеру, і шкода, що їх не придумав жоден із нас, професіоналів, не Юпп Шльоссер і не Юпп Шмітц, — ні, це був такий собі Вальтер Штайн, якому, як я вже казав, під час гоління спав на думку куплет: «Хто б за все це заплатив, хто б нам грошей відвалив?» Що й казати, воно потрапило в самісіньке яблучко: «А хто-хто у нас багатий, а хто нам за все заплатить?..» А розкручував цю пісню один тип із радіо, Фельц. І це було суцільне шахрайство, бо Штайн і Фельц — це насправді одна людина. Цілковита підстава, як воно в Кьольні й водиться, — але пісня звучала на кожному кроці, бо цей Штайн і Фельц упіймали, так би мовити, хвилю. Після грошової реформи в усіх були порожні кишені, ну а в простого люду — тим більше. Але наш Принц Карнавал, Петер III, той завжди був грошовитий, що й казати, — як-не-як оптовий продаж картоплі! А наш Селянин мав свою фірму з виготовлення мармурових виробів у Еренфельді. Наша Діва Вільгельміна теж не бідувала: за статутом її мав грати чоловік, і це був ювелір, що робив золоті прикраси. Ця трійця так і сипала довкола себе грошима, коли в павільйоні на ринку почався жіночий карнавал із базарними перекупками…

Та я хотів розказати про карнавальну процесію в Розенмонтаґ[32]. Ішов дощ. Але все одно зібралося більше мільйона людей, навіть із Голландії та Бельгії. Окупанти, і ті взяли участь, бо ж дійство було офіційно дозволене. Усе відбулося майже так, як колись, якщо забути, що місто геть розбомблене, — але саме це впадало в очі й виглядало дуже страшно. То був історичний карнавал, зі стародавніми германцями і древніми римлянами. Усе почалося з убіїв, від яких походять кьольнці. Ну а потім ноги самі пішли в танок — закрутилася маркітантка Маріхен, музика тут і там. І купа колісниць, штук п’ятдесят, не менше. І якщо рік тому девізом було: «Ми знову тут і робимо, що можемо» — а могли ми й справді не дуже багато, — то тепер із колісниць сипалися на землю карамельки, для реальних пацанів та пузатих дядьків — мало не двадцять п’ять центнерів карамельок! А за нами їздив фонтан на колесах, який вилив на усіх кілька тисяч літрів справжньої колонської води марки «4711». Під це добре співалося: «Хто б за все це заплатив…» Цей шлягер протримався довго. Але загалом Розенмонтаґ із політикою — попри те що за нами стежили окупанти — не мав нічого спільного. Звертали на себе увагу хіба що дві маски, які з’явилися не відразу й ходили тісно, пліч-о-пліч. Ці маски навіть цілувалися й танцювали удвох. Вони виглядали, так би мовити, єдиним серцем і душею, і це було трохи гидко й навіть підло, бо одна з масок була дуже схожа на старого Аденауера, а інша — на Ульбріхта, того самого, з гострою борідкою. Люди, ясна річ, сміялися з хитрого Індіанського вождя та Сибірської кози. Та це було єдине, що мало сякий-такий стосунок до загальнонімецьких тем під час процесії в Розенмонтаґ. Звісно, всі були проти Аденауера, його ніколи не любили й кьольнські пацани, бо він ще до війни був тут обербургомістром і щось там казав проти карнавалу. А за свого канцлерства взагалі хотів заборонити карнавал. І то назавжди.

Шановні панове з фірми «Фольксваґен»!

Я змушена знову поскаржитися, бо ми так і не отримали від вас жодної відповіді. Це тому, що доля хотіла, аби наші домівки випадково опинилися в Німецькій Демократичній Республіці? Та ще й біля самого Марієнборна, зовсім близько від кордону, який ми не можемо перетинати відколи тут, на наше нещастя, звели Стіну.

Це дуже непорядно з вашого боку — не відповідати нам! Мій чоловік працював у вас від самого початку, а я прийшла трохи згодом. Уже в тридцять восьмому він вивчився на інструментальника для «Фольксваґена», у Брауншвайзі. Потім став зварювальником, а коли війна скінчилася, допомагав розбирати завали, бо півміста було розбомблено. Згодом, коли директором став пан Нордгофф і знову почалися монтажні роботи, мого чоловіка навіть призначили контролером у відділі спостереження за якістю, а крім того, він входив до виробничої ради. Я додаю фото, що підтвердить вам мої слова, — він був серед тих, хто на власні очі бачив,