Читати книгу - "Матусин оберіг"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Подруги вирішили діяти за розробленим Олесею планом.
– Коли наші увійдуть у місто, ми одразу тікаємо до твого будиночка, – сказала Олеся Карині. – Костя не знає, де він, тож не зможе нас там знайти. А сам він у місті не залишиться, тож нехай їде до своєї Росії.
Карина з такою пропозицією погодилась. Залишалося лише дочекатися українського війська. Шість днів Луганськ був без електрики й води, але подруги з того лише тихенько собі раділи – була надія, що незабаром місто звільнять. У середині серпня стало зовсім гаряче. Бої точилися вже в самому місті. Подруги сховались у погріб і прислухалися до вибухів. Олеся вкуталась у ковдру, бо вже почала мерзнути від тривалого сидіння, коли раптом почула слабкий поштовх усередині себе. Вона приклала долоню до живота, і поштовх повторився.
– Що? Щось не так? – кинулася до неї Карина.
– Він… Він ворухнувся! – радісно промовила Олеся. – Каринко, він дав про себе знати!
Карина приклала долоню до живота подруги й також відчула ледь чутний поштовх.
– Так! І справді ворушиться! Маленький! Це ж треба, у таку тривожну мить подав знак! Що ти відчуваєш? – допитувалася Карина.
– Я… Я навіть не можу передати словами, – розчулено промовила Олеся. – Це – ніжність. Любов. Це – моя частинка. Він живе в мені, ворушиться, і я… Я така щаслива, що ти навіть не можеш уявити!
– Клята війна! Вона не дає спокою навіть дитинці!
– Я його заспокою, – сказала Олеся.
Вона пестила рукою те місце, де щойно відчула перші слабкі поштовхи життя, яке народжувалося серед вибухів та небезпеки, і лагідно говорила:
– Моя крихітко, моє сонечко! Не хвилюйся, мама з тобою. Вона тебе не дасть образити нікому й ніколи. Навіть війна не в змозі побороти життя. Мама тебе любить, і моя любов убереже тебе від усякого лиха.
Розділ 37Скільки часу провели Олеся з Кариною в погребі, вони не знали, бо й самі збилися з ліку. Вони то йшли до хати, то знову змушені були ховатися від вибухів. Бойовики отримали підмогу під виглядом гуманітарної допомоги, яка прийшла у 280 білих КамАЗах з Росії. Те, що там були набої та снаряди, Олеся почула з розмов бойовиків, які гостювали в Кості. Саме після розвантаження ящиків зі снарядами вони прийшли до друга на відпочинок.
– А в’язні таки нам допомогли, – почула Олеся. – Якби не привезли їх із тюрми, то ми б і досі розвантажували.
– Важелезні ящики з набоями! – голос Кості.
– Там сам ящик непідйомний! А ще й набої важелезні! – додав Льоха.
Літаки кружляли над містом, щось знову бахкало, і подруги чи не щодня вимушені були ховатися в укритті. Бойовики збили український штурмовик СУ‐25 і з радощів знову влаштували нічну пиятику. Українські військовики вимушені були вийти з Луганська – і знов у бойовиків привід пиячити. Місто покидали мирні мешканці, в основному матері з дітлахами, які все ще сподівалися на спокійне життя. Одну з таких колон під білими прапорами було розстріляно, і знову бойовики винуватили в тому «нациків».
Наприкінці другої декади серпня прибіг додому оскаженілий Костя і з порога заволав:
– Нашу Станицю «укропи» бомблять! А ти хотіла в Україну?! Ось що робить твоя срана Україна! Нищать свій народ! Ти знаєш, що там коїться?! Я тебе питаю: знаєш?! Будинки розбиті, горять, гинуть люди! У чому вони винні, я тебе питаю?! – кричав він на всю пельку.
Олеся перелякано відступила, сперлася на стіну. Вона мовчала, щоб не злити чоловіка, і чекала, поки той випустить пар. Викричавшись, він побіг із дому. Було чути, як неподалік і справді йдуть запеклі бої. Костя не повернувся додому ні вночі, ні наступного дня.
– Може, його вбито? – обережно промовила Карина.
– Звідки я знаю, – стенула плечима Олеся.
Костя повернувся на шостий день, не сам, а з батьками. Розпатлана, перелякана, із червоними очима зайшла Раїса Іванівна, за нею – згорблений батько. Костя побіг заносити речі, Олеся запросила їх пройти до хати.
– Усе, Олесю! Нема в нас хати! – схлипнула жінка й важко сіла на диванчик.
– Як нема? – запитала Олеся.
– Бомбили нас п’ять днів кляті «укри»! Люди бігли, як миші, хто куди. Хтось загинув по дорозі, хтось у власній хаті, кого привалило в підвалі. Ми сиділи в погребі, а вони бомбили! Якби ти бачила, що ті тричі кляті «нацики» залишили зі Станиці!
– Хати горіли, усе диміло, – промовив батько. – Поруч із нашою хатою щось як гепнуло! Ми думали, що нас у погребі завалило.
– А ми сиділи там, як миші в норі, – продовжила свекруха. – А коли все стихло, вийшли – півхати повалено.
– Не зовсім зруйновано? – запитала Олеся.
– Костя каже, що після того, як виб’ють «укрів» зі Станиці, відбудує хату, – сказала Раїса Іванівна. – А я не знаю, чи можна буде відновити, чи ні. Та й усе добро там лишилося. Геть усе, нажите роками. Розтягнуть люди, нічого не залишать! – жінка утерла хусточкою червоні очі.
– Дещо перенесли в погріб, замкнули його, – додав батько.
– Добре, що самі лишилися живі, – сказала Олеся.
– Тепер ось житимемо в чужій хаті, – сумно промовила мачуха. – Добре, що господаря запроторили на підвал, а то б і цього житла не було. Нехай клятий «укроп» зогниє в ньому разом зі своєю дружиною «укропкою»!
Олесі стало зрозуміло, у чиєму будинку вони живуть. Вона одразу відчула неймовірний дискомфорт, ніби відібрала одяг у когось, щоб самій зігрітися, а та людина має замерзнути на її очах.
Костя заніс батьківські речі, покликав Олесю для розмови. – Я, звичайно, вдячний Карині за
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Матусин оберіг», після закриття браузера.