read-books.club » Фантастика » Пригоди. Подорожі. Фантастика - 90 📚 - Українською

Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 90"

150
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 90" автора Анатолій Григорович Михайленко. Жанр книги: Фантастика / Пригодницькі книги. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 45 46 47 ... 58
Перейти на сторінку:
сидів, заплющивши очі.

Після кількох хвилин мовчання, зрозумівши, що я не почну першим, Богумил зронив:

— Ну?..

— Я сказав йому, щоб він зайшов до тебе завтра вранці. Ти вибач, але я подумав, що потрібно все поставити на свої місця, і що швидше, то краще.

— Авжеж, я й сам думав про це…

Ми обидва надовго замовкли. Як і раніше, я сидів із заплющеними очима, чекаючи, коли Іржі спитає: “Яка твоя думка про все те?” Це була наша з ним уже третя вахта, й я знав Богумила не гірше за себе. Гадаю, він міг сказати про мене те ж саме.

— То яка твоя думка про все те? — запитав Іржі.

Я невизначено стенув плечима й поглянув на Богумила:

— Зв’язку з Базою чекати ще довго. Тож доведеться тобі самому розбиратися. Крім усього іншого, це твій прямий обов’язок. І зволікати не слід. Нам жити тут разом двісті десять днів, а ти не гірше за мене знаєш, що це таке.

Ми посиділи ще трохи, і я пішов спати.

У ліжку довго крутився. Чомусь зринали в пам’яті перші дні, які я провів тут, на Шостій. Це було два роки тому, коли ми шестеро: я, Богумил, Маша, Адам, Георгіос та Максим прилетіли сюди змінити вахту Мусаеляна, що вже відпрацювала. Ми гамірно й весело прожили тоді на Станції разом з тими, хто відлітав, два тижні, поки кожен із нас не прийняв своє господарство. Скільки ж часу знадобилось потім, щоб, прокинувшись якось вранці, відчути себе вдома!

Наша Станція була шостою в Кільці, що охоплювало досліджену Галактику. Ми перебували у восьмому секторі. Всього ж було тридцять шість станцій, і кожна могла підтримувати зв’язок лише з двома сусідніми та з своєю Базою. Баз же спорудили дванадцять, і тільки вони завдяки потужним випромінювачам мали можливість підтримувати зв’язок із Сонячною системою. В звітах та інших офіційних паперах станції називалися постами наддалекого стеження і були чимось на зразок форпостів земної цивілізації. Людство все ще чекало Контакту й, напевно, саме це переважило, коли вирішувалося питання створення станцій і Кільця. З часом станції стали виконувати ще одну, не передбачену раніше функцію, — вони останніми проводжали кораблі у великий космос і першими зустрічали тих, хто повертався. Згодом зробили так, що в разі аварії на зорельоті будь-яка станція могла спочатку взяти на себе керування безпорадним кораблем, який повертався, хай він і був ще за багато мільйонів кілометрів від Кільця, а потім передати його своїй Базі. Теоретично, та й практично, як довелося вже пересвідчитись, екіпаж, який потрапляв у зону дії станції, міг вважати, що найважче — позаду, хоча до Землі й лишалося ще довгих вісім місяців дороги на неповній тязі.

Персонали станцій, які невідомо хто й коли назвав одного разу вахтами, комплектувалися довго й ретельно. Не менш прискіпливо, ніж льотні екіпажі. Чергування кожної вахти тривало в середньому два — два з половиною роки. Потім — рік відпочинку на Землі. Заміни у вахтах робилися надзвичайно рідко. Люди звикали один до одного й не розлучалися десятиліттями. Оскільки відстані між станцій’ми — для надійного зв’язку з сусідами праворуч і ліворуч та з своєю базою — мали бути по можливості однаковими, станції часом доводилось будувати в малопридатних, а то й зовсім непридатних місцях. Вісімнадцяту спорудили на планеті В255, посеред безкрайого океану, бо на всій планеті не знайшлося й клаптя суші. Морочились із Вісімнадцятою чи не найдовше: потрібно було забити в багнисте дно кілька десятків кілометрових паль. Зате працювати на цій Станції було саме задоволення — земна атмосфера, справжня морська вода, сонце, як на Землі, й ніяких штормів.

Четверта Станція стояла на планеті 2НР4725 серед безмежних боліт, завжди вкритих отруйним туманом. Раз на тиждень її доводилося розчищати від оранжевих водоростей, які жалились. Тягнучись із багниська, вони так обплутували комплекс, що чаша Телескопа не могла обертатись.

У нас же було зовсім інше. Коли постало питання про будівництво Шостої, місце для неї дібрали дуже швидко. Власне, вибирати було ні з чого: у потрібному секторі знаходилася лише одна планета й гіршого місця навряд чи можна було б побажати. Мертва скеляста кулька якимось чином існувала в системі двох зірок різного віку й розмірів, словом, різного класу. Кулька оберталася навколо своїх сонць по дуже витягнутій еліптичній орбіті й, крім звичайних днів та ночей, на РП4727 були ще один День і одна Ніч, відповідно — Світанок і Вечір, які, аби не виникло плутанини, у звітах писалися з великої літери. Ніч з великої літери тривала сто двадцять звичайних діб і починалася тоді, коли біле сонце ховалося за диск величезного червоного. Після цього всі сто двадцять днів осявалися лише тьмяним червоним гігантом. В цей час на Станцію без перешкод могли прилітати пороми, можна було ходити по поверхні, будувати, ремонтувати — тобто Вночі наставало більш-менш нормальне життя. Коли ж на обрії спалахувала спопеляюча біла зірка, починався День тривалістю сто вісімдесят діб. Це був найнеприємніший час на Станції. Температура на поверхні планети підскакувала настільки, що плавилося каміння. Від сонячних променів Телескоп ховався за пелюстками жаростійкого Купола, що мав теплові відбивачі. Аби хоч якось уберегти Станцію від високих температур, вирішено було поставити її біля самісінького полюса. Тут денна спека була не такою жахливою й грунт до ранку встигав охолонути настільки, що по ньому можна було ступати, хоча він і залишався м’яким. За всю історію Станції на РП4727, тобто майже за вісімдесят років, дев’ять разів захисний Купол Телескопа втрачав вертикальне положення й хилився в південний бік, бо, незважаючи на систему тепловідбивачів, саме з цього боку грунт розплавлявся й “тік”. І все-таки жодного разу за вісімдесят років Телескоп не виходив із ладу. Та найважливіше, що за всі ці роки жоден із членів тридцяти чотирьох екіпажів, що відчергували на Станції, не загинув, хоча вахта на Шостій і вважалася найнебезпечнішою. А може, саме це й дисциплінувало, примушувало бути вкрай обережним, двічі, а то й тричі дублюючи засоби захисту життя екіпажу. Опіки, звичайно, траплялися, й навіть серйозні, та повторюю, не загинув ніхто. Ми були на станції тридцять п’ятим екіпажем, половина якого — випадок унікальний, та ще й на вахті такої складності — чергувала на Кільці вперше. Для інших же, тобто для Богумила, мене та Адама — це була вже п’ята експедиція. За два тижні починався другий і останній день нашої вахти. В кінці Ночі, яка настане потім, База повинна буде прислати на РП4727

1 ... 45 46 47 ... 58
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пригоди. Подорожі. Фантастика - 90», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 90"