Читати книгу - "Політ ворона. Доля отамана"

Скоро він забув про ті свої уявні перемовини з матір’ю, бо кожен наступний день був таким багатим на події, як ні в кого. Вистачало й непередбачуваного, але щоразу вдавалося сухим із води вийти. Невдовзі справді отримав завдання: ловити якихось народних месників, від яких не лише панам, а вже й буржуям нема куди подітися. Навіть завжди такі впевнені Семикін і Сумцов стали погано спати. Від коменданта ж як гетьманська, так і німецька влада вимагали щоденного звіту про ту боротьбу. Усе клопоталися, аби хоч якийсь кінець знайти, за який можна весь клубок розмотати.

Складно стало Григорію після важкого дня повертатися до своєї комендатури, а ще складніше вигадувати, тому й нервував щоразу. І ця невизначеність гнітила його і стомлювала. Тож однієї неділі, вирішивши відіспатися, устав, коли промені через вікно до його обличчя дісталися. І так заглядали під вії, що довелося схопитися і вилити надворі на голову відро води. Аж тоді відчув силу та бадьорість. Відрізав чималий окраєць хліба й почав з ним пити молоко, бо матері так захотілося Богу помолитися, що й піч цього ранку не топила.

Саме в такий час заскочила в його хату варта з п’яти чоловік. Просили здати зброю для арешту одного місцевого комуніста.

– Лежить у кишені, – він недбало показав на шинелю, яка висіла біля порога.

Сам спостерігав, як один вартовий кинувся за його револьвером, і побачив, як той із кишені ще й листівки дістав.

– Що це таке? – якийсь ізюмський панич хотів тими папірцями потрясти перед обличчям коменданта Савонова, але збагнувши, хто перед ним стоїть, умить спинився.

– Не знаю, – Григорій знизав плечима. – Мабуть, мати з ярмарку принесла та сунула в мою кишеню, аби я почитав. Може, що й говорила, тільки я не чув. Загулявся вчора допізна, тож спав як убитий, – його витримці можна було лише позаздрити, жоден м’яз на обличчі навіть не сіпнувся.

Чи пішли вартові ловити того комуніста, чи не для того приходили, він не знав. «Мовчки зачинили двері, то й добре», – неначе й радів, а залишившись наодинці, відсунув молоко і задумався. Він ще не мав жодного проколу, може, тому й послабив контроль над собою. Та все-таки виною всьому вважав безглуздий збіг обставин. Звісно, лаяв себе за таку необачність, адже ніколи не любив надіятися, що якось обійдеться, тим паче тепер, відчуваючи, як довкола нього розгорається полум’я.

– Сьогодні послала Тимофія на базар, а його в центрі села заарештували, – мало не плачучи, повідомила мати, коли він заїхав додому на обід. – Три дні, як у хаті побули, і оце тобі таке. І чого тільки не передумала. Не інакше, як його з тобою переплутали, – дійшла такого висновку. Сама вдивлялася в його обличчя, гадала, Грицько аж здригнеться від почутого, але такого не сталося. – Щось треба робити, щось придумати, – на лобі аж брови докупи мостилися.

– За нього не варто хвилюватись, він зовсім ні при чому, – не говорив, а кожне слово чеканив. – Зараз я поїду і все владнаю, – ще не доказавши, перебрав у голові декілька варіантів. – Обіцяю: до вечора він буде вдома, – сам і обідати не став, скочив на коня, і тільки його й бачили.

– Ой, лишенько! Та вони ж про тебе щось пронюхали! – кинулась наздоганяти, тільки він не обернувся.

Як не багато в неї роботи, але сьогодні все з рук валилося. Навіть ставала перед образами та хрестилася, іншим разом шепотіла якусь молитву, а то й Мусієву фотокартку діставала, але в нього ні про що не питала. З якогось часу він став їй далеким, а коли й чув, зовсім не переймався її бідами. «Не можна турбувати померлих, він там на Божій службі, а ти, немов дитина, знай, смикаєш через кожну дрібницю», – пригадувала слова баби Палажки. Заспокоїлась аж тоді, коли до двору завернув Тимофій і кинувся діставати з печі ще теплий борщ, який сьогодні ніхто й не починав. Раділа, що й комендант її поїв, хоч і пізно, але не з порожнім шлунком спати ліг. Думала, що той чорний день уже відійшов, але рано раділа, бо Григорій сказав, що вдосвіта не вставатиме – покинув він своє комендантство.

– І не питайте ні про які подробиці, – попередив. – За декілька днів піду в майстерню до Андрія. З чого починав, тим і зараз буду займатись.

– Комендант волості шитиме людям одяг? Ти при своєму розумі?! – у неї аж миска з рук випала.

Мовчав Тимофій, який чекав брата, щоби поговорити, замовкла й Настя, аби більше не рвати Григорієві душу. Тепер і вона відчула, як земля під його ногами починає займатися. І годі було думати, що якось обійдеться, бо за декілька днів німці оточили їхній будинок. Голова варти, Ізюмський дворянин Гришин, висунув звинувачення: Григорій Савонов – посібник більшовиків, тому мав здатися сам і здати всю свою зброю. Не чула мати, хто й що говорив далі, лише бачила, як росіянин, який так розбагатів на їхній землі, ударив її Гриця. А коли її сина в наручниках повезли від рідного двору, очам своїм не повірила.

«От тобі й гетьманська влада! – поспішала за ними на вулицю. – Так їй повірили, а вона он що виробляє! А що, помилилися і в німцях – їх як визволителів зустрічали, а вони за місяць на окупантів перетворилися. Голодні прийшли, тепер немов бички вгодовані поставали. І хто б подумав, що повністю старі царські порядки відновляться? – вдивлялася в дорогу, на якій усе тихіше торохтіла підвода. – Якщо хотіли Україну будувати, тоді навіщо у свою поліцію, чи варту, як зараз кажуть, набрали російських офіцерів? – таке кинула вже з порога, повертаючись до хати. – Та й серед управлінців українця вже не знайти – самі чиновники старого режиму. І що хорошого вони можуть зробити, коли наше українське їм завжди було чужим? Вони й раніше до нас, як до бидла, ставились, тепер і повбивали б, якби знали, що безкарно минеться. Але й так життя немає: не відробив панщину – у в’язницю, сказав щось проти влади – теж туди, ще й коменданта заарештували. Навіщо їм бідняк на тій посаді, який має право навіть у панів