read-books.club » Сучасна проза » Чому я не втомлююся жити 📚 - Українською

Читати книгу - "Чому я не втомлююся жити"

100
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Чому я не втомлююся жити" автора Ярослав Йосипович Мельник. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 45 46 47 ... 68
Перейти на сторінку:
хтось інший, не вона, почув його розповідь про світ, про якісь далекі хвилі, про вітрила, що зникають на горизонті — мало ще, про що. А вона, зітхнувши, бігла далі — на кухню, в магазин, дзвонила комусь.

Домініка тільки тепер відчула, що промерзла на майданчику і як добре, тепло в її квартирі. А якщо і Торвіг охолов? Хоч би він не захворів.

Вона пройшла в спальню, поклала дитину. Треба б на всякий випадок, щоб він прийняв теплу ванну. Пішла, включила газ, поставила каструлю: тепла вода з’явиться лише ввечері.

Коли ставила каструлю — гул горілки нагадав їй інший гул: страшний гул сміттєпроводу, коли щось полетіло зверху, промчало, прогуркотіло вниз — не зачепивши її, її долі, не зачепивши її цього разу.

Навіщо випробовувати долю? Що вона взагалі робить, ненормальна? Але нараз Домініка знову уявила мертвого Торвіга — начебто вона не встигла вийняти його, і те важке, жахливе, що мчало з небес — впало, розтрощило дитину. Вона ще раз пережила жах, з приголомшливою ясністю постало перед нею її подальше життя. Жахливі докори сумління і повна, абсолютна самотність, яка приходить до людини, коли вона розриває з Богом, переступає якусь грань у собі. Але навіщо в ній живе потреба відчувати таку самотність — хто вклав у неї цю потребу? І чому, якщо вже потреба існує, її задоволення не може остаточно заспокоїти людину? Адже і це — миттєве якесь щастя. А потім? Наступну щасливу мить треба здобувати наступним переступанням. А може, краще сказати — злочином?

Домініка пішла до холодильника, вийняла пляшку. Сто грамів яблучного домашнього соку, один ковток — і секунда віддушини, хвиля насолоди. Затишок кухні, вода, що закипає...

Думки почали плутатися: хотілося спати, забутися. Вона знову поверталася до себе — чи до себе? Вийняла ванночку, поставила на табуретку, налила води. Принесла сонного Торвіга.

— Іди, мій маленький, ось так.

Обтерла його спочатку мокрою рукою, потім повільно опустила. Торвіг заворушився, задоволено засопів.

— Слабка я, — сказала вголос.


Ні, не зможе вона змагатися з долею — не зможе не сховатися в любові, в світику. Є рідкісні люди — вже не люди, якісь боги, які витримували цей вантаж безлюбов’я, безприв’язаності, душевної невлаштованості. А що вона може — слабка жінка: куди вона може піти з цієї квартирки, з цієї своєї задухи, солодкого сну життя?

Потім спала голою, притиснувши до себе дитя. Торвіг, як завжди, посмоктав, боляче вкусив її і тут же заснув. Вона розтерла вкушене місце, не відчуваючи ніякої злоби, всьому покірна. Тепер вона відчувала себе слабкою, маленькою — і це означало, що в ній живе одночасно й інше почуття: що є в світі хтось сильний, всемогутній, під чиїм уважним поглядом вона зараз дихає. І, засинаючи, вона звернулася до цього сильного, імені якого вона не знала, але чию присутність відчувала:

— Прости і допоможи мені.

Але наступного дня, вже вранці — вона з радістю рухала м’язами. Її голова була ясною, м’язи відпочили, за вікном співали птахи і світило сонце. Все було так прекрасно. Надлишок сили виривався назовні. Вона не змогла його витратити під час ранкової зарядки з гантелями і потім, бігаючи в магазин. Їй хотілося співати, танцювати — і коли зранку Торвіг вкусив її за груди, вона легенько, на цей раз сміючись, вдарила його по губах. Торвіг попереджувально крикнув і замовк, наче зрозумів інший характер цього її руху. Готуючи сніданок, вона спіймала себе на тому, що подумки перебуває на сходовому майданчику біля сміттєпроводу. Відтепер це місце стане для неї дуже значним, як будь-яке місце, де людині вдається подивитися в очі долі, відчути на своєму обличчі її подих.

Торвіг-І

Торвіг ріс, і разом з ним зростало в Домініці її суперечливе почуття до нього. Він давно перестав брати груди — але тепер його укуси стали більш відчутні: він кусав її тепер не губами, а демонстрацією своєї незалежності, відсутністю прихильності до неї, яка так була їй потрібна. Чи, може, це не її дитина? З жахом вона уявляла собі покої пологового будинку, десятки тілець, складених рядочком, що ворушаться, кричать що є сили. Вона це бачила — чи не було випадків, коли плутали немовлят, помилково прив’язували не ті бирки? Були. Іноді вона підходила до Торвіга і довго вдивлялася в обличчя.

Торвіг ріс нервовим і замкнутим. З хлопчаками він водився, але поруч з ним опинялися лише ті, хто міг йому підкорятись, хто знаходив у цьому радість. Одного разу вона спіймала його на тому, як він досить боляче шмагав свого друга мотузкою, тоді як той повзав по землі і гриз кору на кущах.

— Він заєць, — пояснив спокійно Торвіг, — а я його пастух.

Домініка відвела його за руку додому і відшмагала тією ж мотузкою. Торвіг мовчав, здалося Домініці, з якоюсь насолодою. Потім діловито заліз з ногами на стілець і малював щось, розтираючи відшмагані місця. Було схоже, що він сприймав покарання як належне, як її право розпоряджатися ним — але чи задовольняло його таке право? Як він взагалі ставиться до неї, до її дій? — це завжди залишалося для неї загадкою. Разом з її любов’ю до нього зростав і страх перед ним. Те перше

1 ... 45 46 47 ... 68
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чому я не втомлююся жити», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Чому я не втомлююся жити"