Читати книгу - "Червоні хащі"

— От людєй возілі с вашей контори, так всьо тіхо-мірно, тока дєд наригал. Водкі много взялі.

Це він, мабуть, про Славентія, вирішив я і на правах супровідника спробував якось угамувати цей гармидер.

— А ми ригати не будемо. Нам би скрізь попасти і ще купити все за списком. Отут нам треба знайти плаката до чемпіонату світу.

— По футболу?

— Звісно. Готуємося до нього. Прапори порозвішували. Тепер би нам плакат із таблицею треба.

— Та шо там готовіться? Продуют, как обично, — сказав водій, замкнув машину й пішов до бабок, котрі нервово тіпалися, вичікуючи клієнтуру. Журба зібрався було щось йому додати у спину, та, поки думав, той уже відійшов на далеку відстань і щось замовляв у найближчої торговки.

— От геморой, — тільки і промовив Григорій, умощуючись у своє крісло.

— З машиною? — спитав я, випереджаючи думку сусіда.

— Ні, просто геморой, — насупився Журба, намагаючись усістися якомога зручніше.

Обабіч дороги стояли торговки. За їхніми спинами стирчали кіоски: їжа, пиво, квіти. Я намагався вгледіти серед них «Союзпечать», але зір був уже не той, що раніше, тому я вирішив запитати в місцевих і штовхнув крісло до бабок. Ці точно знають усе: де, хто і скільки коштує. Найближча до нас почала щиро мотиляти лопухом над розкладеними на ящику шматками м’яса, відганяючи мух, але я заздалегідь показав їй рукою, мовляв, спокійно, ми в іншій справі. І, привітавшись, запитав, чи є на базарі «Союзпечать».

— Тю, вам шо, газет треба? — озвалася першою її сусідка і миттю витягнула з-під свого ящика купу паперу.

— Та ні, — вступив до розмови Григорій, який усе ще не вийшов із образу генерала юридичних військ, — нам, жіночки, треба свіжа преса.

Розчаровано видихнувши, обидві вказали рукою наліво від себе. Я подякував і швидко потягнув возика далі, бо Журба, вочевидь, збирався продовжувати розмову, — ніби йому в Червоних Хащах бракувало спілкування з жінками, котрі йому не раді. Так і є.

— Як молода картопля? Пішла вже? — спитав він, але питання розчула тільки наступна торговка і почала пропонувати нам замість картоплі огірки, які, за її словами, цьогоріч зародили напрочуд солодкі.

— Тихо ти, оглашенний! — цикнув я на нього, бо водій уже пив каву біля машини і звідти поглядав на нас незадоволено: хочуть устигнути скрізь, а самі точать ляси при першій-ліпшій нагоді.

Кіоск дійсно стояв далі по дорозі, відразу за зупинкою. І, не повірите, потрібний нам плакат там знайшовся! Їх у продажу було навіть декілька, і можете не сумніватися: я вибрав найбільший — із левом у білій футболці і таблицею, з якої потому виходили вектори. Це, мабуть, щось особливе і футбольне, та нічого: Йосип розбереться. Григорій спробував поторгуватись, але ж то був кіоск, дарма що стояв на базарі! Тож довелося йому, бідолашному, виймати з дорожнього фонду дванадцять гривень за шмат паперу.

Обережно тримаючи скручений у сувій плакат, Гриша почав роздивлятися навколо й заявив, що тепер нам треба знайти магазин із відеокасетами. От далося йому те кіно про рибу! Ми ж поспішали. Та й не могли продавати на сільському базарі такі фільми, а «Веселые ребята» в нас уже були. Тому я йому відмовив, пообіцявши, що на зворотній дорозі завтра пошукаємо в Софіївці чи десь іще, і швидко потягнув візок до машини.

— Обманеш!

— Та справлю я тобі з пенсії того фільма! Поштою надішлють. Ще й назву точно перепитаємо.

Він погодився, та за мить так заверещав, що всі бабки повернулися до нас, а дехто з переляку почав накидати на ящики простирадла, шукаючи очима чи то циганчат, чи то міліціонерів. «Стой! Кішка!» — додав Журба ще голосніше і вказав постером кудись уперед. Я зупинився, придивився. Так, це дійсно була кішка, товста і чорна. Вона повільно перетинала нам шлях, вийшовши з-за машини і прямуючи до торгівельного ряду.

«Киш-киш, падла!» — знову закричав Журба і почав махати в повітрі скрученим плакатом. Бабки, зрозумівши, що до чого, отямилися й узялися стягати своє ганчір’я з товару, а кішка зникла десь між ними. «Так, давай на той бік, — обійдемо», — скомандував Григорій і вказав напрямок тим клятим плакатом, який у його руках швидко перетворився на жезл гаїшника. Та я вирішив його не слухати і штовхнув візок уперед. Ми й так мали обмаль часу, і водій нервувався, і мені так хотілося додому, що всі забобони світу не могли мене зупинити. Геть усі.

У машині мій сусід швидко заспокоївся. Він ретельно простежив, аби я поклав куплений плакат на поличку, причому так, аби той раптом не впав, і владним голосом скомандував їхати на Рублівку. А опісля вперся у вікно, де незабаром почалася Черкаська дамба. Ми переїхали на правий берег і незабаром рушили вздовж Дніпра на південь. І як же ж там було красиво!

Ми вказували одне одному на особливо яскраві деталі довколишнього світу й насолоджувалися кожною миттю, наче то було якесь кіно.

— От у нас така краса, що й ніякого моря не треба, — сказав Журба, повертаючись до мене і розстібаючи комір ковбойки, бо було вже спекотно.

— До того ж там ці… водорості, — я вирішив піти йому назустріч, хоча на морі мені сподобалося.

— Тут теж річка цвіте, — вступився за Дніпро Гриша, хоча це й дещо суперечило його попередній заяві.

— Там іще ці… медузи… страшні, жаляться.

— Та я на Кубі таких бачив, що вобше! І я от, Богдане Васильовичу, вірите, міг спокійно їздити. І у профілакторій, і в Гагри. Та щось не до того було. Я і по льготах ніколи не їздив. А ви?

— Ні! — рішуче відповів я, хоч і не пам’ятав деталей тих давніх подорожей та,