Читати книгу - "Дзеркальце, моє дзеркальце"

Вона надто зайнята, щоб уточнити, що саме. Я бачу, що значок набору повідомлення кілька разів з’являється і зникає. Минула ніч видавалася дуже темним і незатишним місцем, але сьогодні нічого з того, що трапилося мені на очі вчора, уже не видається мені аж таким поганим і небезпечним. Дивовижно, наскільки мій сьогоднішній настрій кращий за вчорашній, а різниця ж лише в одному.

Роуз.

Не передати словами, які емоції заповнили мене, коли вона знову написала мені після невблаганної тиші, яка перервала нитку нашої переписки. Поки мій телефон під подушкою не задзижчав, мені не вдавалося глибоко заснути, вдавалося тільки лежати із заплющеними очима і знову й знов ганяти в темряві по колу думки.

Але потім з’явилася Роуз, і світ одразу став кращим. Небо – блакитним, днина – теплою, Лондон, що розкинувся над рікою, – прекрасним, лондонське оглядове колесо вирізняється на блакитному тлі, а старі будівлі й нові юрмляться поряд, так ніби випросталися з-під землі в один день, а не з різницею в кілька століть. Мені подобається це місце, куди може приїхати хто завгодно звідки завгодно і бути тут ким хоче і де всім буде байдуже до цього. Воно подобається мені, бо тут ніхто й ніколи не почувається чужим.

На кілька хвилин здається, що все гаразд. Так, як було, доки не полетіло під три чорти.

Лео чекає на мене на розі біля метро, поряд із ним стоїть Роуз. Вона спирається на стовп ліхтаря, втикаючи в телефон, а Лео дивиться в протилежному напрямку. Разом, але окремо.

– Привіт, – кажу, підходячи до них і раптом ніяковіючи, як у давні перші дні групи.

– Друже. – Лео відлипає від стіни, але Роуз так і стоїть, поки я не підходжу майже впритул, і мені цікаво, чи помітила вона, що мої щоки горять і я не можу нормально дивитися на неї.

– Банда знову разом, – посміхається Роуз, коли нарешті відводить очі від телефону. – Слухайте, пробачте, я прогуляла пару днів. Дівчачі штуки, знаєте. Але тепер я знову з вами, гаразд? Душею й тілом. Я буду старатися, заради Ней, і вас я теж не хочу підвести. Я вас обох люблю.

Ми з Лео перезираємося, він знизує плечима.

– Ми всі трохи підзабили, – каже він. – Я теж нервувався через різне лайно.

– Знаю. – Роуз торкається його руки. – Пробачте, що я вас кинула. Я краще старатимуся, обіцяю. Пробачите мені?

Між ними щось відбувається, але я вдаю, що не помічаю. Вони могли сказати все це одне одному до мого приходу, але чекали на мене як на свідка. Нащо?

– Редлі сьогодні приходить до мене, – каже Роуз. – Кінчик і поп-корн, і ще якась гидота. Хочеш із нами?

Лео зиркає на мене, я стенаю одним плечем. У глибині душі мені хочеться, щоб він відмовився. Я хочу побути з нею наодинці кілька годин. Кілька годин із нею вдвох могли б усе виправити.

– Я не зможу, – каже він. – Я потрібен Аарону.

– Нащо? – питає Роуз, стурбовано насупившись так, що між бровами залягає глибока зморшка.

– Для кількості. – Лео знизує плечима, намагаючись вдати, що все це неважливо, але нічого не виходить.

– Кількості? – Роуз дивиться на мене.

– Він забив стрілу, щоб розібратися з тим чуваком, і хоче, щоб йому прикрили спину. Я його права рука, – каже він.

Він каже це з високо піднятим підборіддям – він пишається.

– Лео, серйозно, не ходи з ним. Його проблеми – не твої проблеми, – кажу я. – Чувак щойно вийшов із в’язниці й уже шукає собі на голову нових проблем. Можливо, Аарон так хоче, але тобі туди вплутуватися не обов’язково.

– Слухай, Лео, – каже Роуз, на диво ніжно. – Будь ласка.

– А тобі взагалі яка різниця? – питає в неї Лео, але не з викликом. Цього разу це серйозне питання, і він чекає на нього дуже особливої відповіді.

Роуз зиркає на мене, і я бачу в її погляді невпевненість. Лео не почує відповіді, про яку мріє, і найжахливіше те, що якась частина мене цьому рада.

– Бо ти мій друг, от дивний, – каже вона. – До того ж, якщо тебе піймають на чомусь просто перед концертом, нам кінець, правда?

Лео закочує очі, ніби йому начхати, але я знаю, що це не так. Я це відчуваю, відчуваю те саме, що й він. Я знаю, що, якби Роуз сказала йому про свої почуття, він зробив би заради неї будь-що.

– Ти не питав у Аарона про Карлі? – кажу йому.

– Ні, друже, у нього зараз не ностальгійний настрій, розумієш, про що я?

– Що за Карлі? – питає Роуз.

– Карлі, якій присвятили меморіал, – кажу я.

– А, та Карлі, – зітхає Роуз. – Я думала, ми говоримо про чиюсь дівчину. А чому ми говоримо про Карлі?

– Взагалі-то, з Редлі в Камдені познайомилась якась дівчина, – майстерно вставляє Лео, і у Роуз відпадає щелепа.

– Що? Що сталося?! Редлі? У тебе раптом з’явилося сексуальне життя?

– Ні, – спокійно кажу я, радіючи тому, що ці новини, хай навіть роздуті, її хвилюють. Мені треба поговорити з Аароном, навіть якщо це остання людина, з якою мені хочеться лишатися в одній кімнаті. – Слухай, Лео, а можна піти з тобою додому після школи й перекинутися з Аароном кількома словами? А від тебе я вже піду до Роуз. Я піду до того часу, як ти почнеш створювати ілюзію численності, абощо.

Лео зводить на мене погляд і знов опускає очі.

– Хтозна, Редлі, ви з Аароном… трохи несумісні, і взагалі зараз усе складно. Знаєш. Стінка на стінку, оце все.

– Господи, та я просто поговорити з ним хочу, а не руку й серце пропонувати, – кажу я. – І, може, якщо я буду поряд, ти не вляпаєшся в Ааронове лайно.

– Ти пошкодуєш. – Лео знизує плечима і водночас шкіриться.

Звучить загрозливо.

– Прекрасний план, – шепоче Роуз, поки Лео перебігає вулицю, наздоганяючи товариша. Ми щойно звернули на Долфін-сквер, приєднавшись до рівного потоку сотень дітей, які прямують у спільному напрямку. – Тепер ти зможеш пригледіти за ним, переконатися, що він не втрапить у халепу.

І коли Роуз відстає, щоб попліткувати з Кашею та іншими дівчатами, Лео повертається й чекає на мене.

– Добре, що ти тусиш із нею, – каже він. – Прослідкуєш, щоб вона не вплуталася в якусь гидоту.