Читати книгу - "Таврований"

Він підірвав своє здоров'я у в'язниці, але й роки, неспокійна юність дають про себе знати.

Поки голова міськради і брат вирішували питання працевлаштування, Костянтин Васильович дістав з сумки пляшку самогонки, буханку домашнього хліба, шматок сала, кілька цибулин і солоних огірків. Розстелив на столі газету. Дістав з тієї ж сумки ніж. Різав дрібними шматочками сало, цибулю, хліб.

Ковпак мовчки курив. Видно, його дошкуляли зуби. Мовчки відкрив шафку. Дістав три гранованих склянки.

Костя наповнив по половинці склянки самогоном. Випили за нового голову районної організації Тсоавіахіму.

Поверталися з братом додому, коли дзвони вже стихли, церкви спорожніли. Місто здавалося Семену Васильовичу кам'яною казкою, сказанням старовинних билин. Це не Ленінград з неперевершеними палацами. Швидше, стара Москва з її традиційним патріархальним укладом.

Люди ще продовжували святкувати. Вони каталися з гірок, натовпами валили в сторону Городка, сміялися, лаялися. Незважаючи на свято, якийсь заспаний чоловік їхав по вулиці з бочкою води. Городяни вискакували з відрами, щоб поповнити запаси.

Костя підклав коню сіна. Звалив на спину мішок з білою мукою. Семен узяв під пахву мішок з цукром і важкувату лопатку задньої ноги поросяти. Завалилися в будинок.

— Вирішили підтримати вас продовольством, — сказав Костянтин Васильович. — Вам зараз важко.

— А м'ясо звідки взяли? — Поцікавилася Домна Данилівна.

— Задавили перед святом свого кабанчика, — пояснив гість.

Всілися за невеликим круглим столом у залі. Костянтин Васильович приніс солоні огірки, помідори, свіжі яблука, кілька шматків сала і навіть каструлю холодцю.

— Щоб усе було добре, — сказав Семен Васильович. — Щоб наш стіл ломився від їди і цілий рік тривало свято.

Випили по маленькій чарці самогону. Костянтин Васильович вкотре пояснював:

— Я їду, бачу, попереду Ковпак пнеться. В лікарню ходив. Радикуліт його дошкуляє. А тепер і зуби додалися. Він мене теж знає. На районних заходах зустрічалися. Сідай — говорю — підвезу. Він заскочив у сани.

— Ньома, у мене з'явилася робота, — поспішив порадувати дружину Семен Васильович.

— А ми хвилювалися, — посміхнулася білими рівними зубами Домна Данилівна, — що пропадемо без армії.

Темні очі Семена Васильовича спохмурніли:

— Двадцять років на службі. Не знаю, як без армії прожити?

— Подивися на себе, брат, — промовив Костянтин Васильович. — Синці досі не зійшли.

— Синці… дрібниці. Добре, що живий залишився, — зауважила Домна Данилівна.

— Досить минуле ворушити, — наповнив стопки гість.

— А як інакше? — Спохмурнів знову Семен Васильович. — Ковпак недарма домагався, що до чого. Всі розуміють різницю: ким я був і ким стану зараз. І задаються питанням: чому? Як жити з цим тавром?

— Сеня, у тебе є дружина, діти, брати, сестри… Ми все розуміємо і підтримуємо тебе, — заспокоювала чоловіка Домна Данилівна. — І взагалі… У тебе немає ніякого тавра. Суд тебе виправдав.

— Ти не один такий, — налив брату гість. — Скільки у нашому селі відправили в тюрми і табори. Скільки померло голодною смертю…

— Це, Костя, треба пережити. А як пережити, коли моя влада, за яку кров проливав, визнала мене ворогом.

Домна Данилівна сіла поруч з чоловіком, міцно обняла його:

— Скільки разів казала тобі. Не приймай близько до серця. Тебе виправдали! Ти такий же, як усі!

Гість випив стопку. Взяв зі столу маленький шматочок сала і довго жував його. Насилу проковтнув. Він вже захмелів. Виголосив зажурено:

— Ти хоч побачив в житті щось. Не те, що я. Будівельник у Конотопі, будівельник у Києві. Армія, колгосп. Ось і вся моя біографія.

— Зате тепер ти начальник, — посміхнулася Домна Данилівна.

— Баль-шой начальник, — промовив гість. — До бригадира дослужився…

— Сеня теж у мене бригадир, — розчервонілася Домна Данилівна. — Правда, колишній.

Семена Васильовича теж трохи розібрало.

— У нас, Костя, з тобою багато спільного. Ти — будівельник, і я — будівельник. Ти — в бригаді, і я був у бригаді.

— Який будівельник, яка бригада?

— Начальник політвідділу Першої військової будівельної бригади Далекосхідного фронту.

— Звучить переконливо, — підняв вказівний палець гість. — Розумний ти, Сенько, та упертий. Якби тебе не зупинили, фронтом б командував, армією.

— Ось про що моє серце, Костя, болить. Все життя армії віддав. Хотів водити загони…

— Давайте поставимо платівку, — запропонувала Домна Данилівна.

— Давай! — Погодилися чоловіки.

Жінка накрутила пружину патефона. Полилася урочиста мелодія. Чоловіки її не дослухали. Семен Васильович затягнув улюблену «По долинам и по взгорьям». Йому підтягнув брат.

Потім Домна Данилівна підтримала їх дзвінким соковитим голосом.

Приміщення районної організації Тсоавіахіму знаходилося на другому поверсі двоповерхової будівлі. Раніше тут був будинок терпимості. Секретар райкому комсомолу Жора Гроздовський, високий, міцний хлопець з чорним довгим волоссям, в кожусі і валянках, відкрив невеликий кабінет, вікно якого виходило на базарну площу.

В кабінеті стояли стіл, два стільці і металевий сейф. А, вірніше, ще дореволюційний металевий ящик. Слідом за секретарем Семен Васильович увійшов до кабінету, наблизився до вікна. Його погляду постали базарна площа і собори, за водонапірною баштою виднівся на пагорбі засніжений рівний майданчик Городка.

— Сідайте, комісар, — сказав Жора і сам присів на стілець біля стола.

Він віддав Руднєву ключі від сейфу і кабінету. Розстебнув кожух. Почав розповідати.

— До вас тут працював молодий хлопець Сергій Маркін. Після служби в Червоній Армії.