Читати книгу - "Гордівниця Злата"

Так тривало довго, але ледарство породжує нудьгу. Настав час, коли безтурботне життя видалося богам нестерпним. Вони стали думати, чим зайнятися, і вирішили створити досконалість. Усі з запалом взялися до роботи. Богині сплели з місячного світла нитку й звили з неї кокон, боги вдихнули в нього найсильніші й найпрекрасніші заклинання, і почалося нестерпне очікування.

І ось одного разу чарівний кокон огорнуло сяйво, він замерехтів і почав зникати. На його місці з’явилася незнайомка, за спиною якої тріпотіли два прозорих крила. Вона була такою чарівною, що навіть богині краси здавалися поруч з нею простачками. Вона не була ні чарівницею, ні богинею, але невідома сила вабила до неї. І назвали її Мрією. А незабаром розгорілася сварка, у кого вона житиме. Кожний зробив свій внесок у створення досконалості, і ніхто з богів не хотів поступатися. Усе більше розпалювалися охоплені суперечкою боги, справа ледь не дійшла до страшної біди, якби Мрія не запропонувала:

— Суперечку вашу легко припинити. Нехай кожен з вас побудує палац. Той палац, над яким не будуть владні ні стихії, ні війни, ні мода, ні час, стане моїм домом.

Усі знову з запалом взялися до роботи. Одні зводили палаци з золота й срібла, інші з коштовного каміння. Тільки Еол, повелитель вітрів, не заклав у підмурівок свого палацу жодного каменя. Цілими днями Еол сидів під кипарисами й щось майстрував. Боги жартували над ним, але він лише посміхався у відповідь. І ось призначений день настав. Пурхаючи на легких крилах, прекрасна Мрія оглянула витвори зодчих і сумно похитала головою.

— Ці палаци чудові, але вони занадто розкішні. Багатство породжує жадібність. Пройде час, їх розграбують і зітруть з лиця землі. Невже ніхто з вас так і не зумів створити для мене надійного притулку?

І тут наперед виступив Еол.

— О прекрасна Мріє, мені здається, я створив замок, гідний тебе, — сказав юнак і несміливо поклав до ніг красуні невідомий досі музичний інструмент.

Боги здивовано перезирнулися, а потім зустріли дивний дарунок вибухом реготу, однак Мрія жестом наказала їм замовкнути.

— Що це? — запитала вона, з цікавістю розглядаючи подарунок.

— Це арфа. Мої піддані — вітри. Вони сильні, але не вміють складати кам’яних палаців. Я хочу подарувати тобі замок, побудований із семи нот. Можливо, він сподобається тобі.

Вітри торкнули струни арфи, і полилася ніжна мелодія. Вона заворожувала. З кожною нотою, з кожною треллю в тих, хто слухав цю неземну музику, прокидалося сподівання радості й чуда. І ось перед зачудованими поглядами присутніх високо вгору піднісся прекрасний надхмарний замок. Легкокрила Мрія впурхнула в нього, і тієї ж миті він освітився внутрішнім світлом.

Відтоді Мрія назавжди оселилася тут. Надхмарний замок стоїть міцний і непорушний. Ні війни, ні час не владні над ним, як і над самою Мрією. І щоразу, коли на Землі народжується нова мелодія, надхмарний замок, побудований на сімох нотах, стає на одну цеглинку більший.

Розділ 10
Бранці солодких мрій

— Невже сама Мрія живе тут? — скрикнула Злата.

— Так, і вона вчинила дуже мудро, обравши саме цей замок. Йому не страшне руйнування. Доти, поки люди вміють мріяти, вони самі зводять надхмарні замки.

— А я побачу хазяйку палацу? — з надією запитала дівчина.

— Немає нічого простішого. Забудь про все, слухай музику, і Мрія з’явиться до тебе.

Золоті струни арфи забриніли. Чудесна мелодія зачаровувала дівчину. Вітерець пестив її, гладячи по золотих кучерях. Світ звуків поглинув Злату, і вона почала марити.

Перед нею розкинулося безкрайнє блакитне небо. Ось на обрії з’явилася малесенька хмаринка. Вона наближалася й росла, поки не перетворилася на казкову каравелу. Легка, вона неслася по небу. У світлі заходу її напнені вітрила здавалися величезними пелюстками троянди. Раптом сонячний промінь блиснув на борту вітрильника, висвітивши золотоволосу дівчину, і Злата відчула, що вона пливе на небесній каравелі.

Унизу простиралася Земля. Ліси розкинулися немов кудлаті ведмежі шкури. Подекуди їх прорізали блакитні стрічки річок. Потім з’явилися квадрати оброблених полів, а за ними — маленькі, як іграшкові, будиночки, що потопають у зелені садів. Будинків ставало дедалі більше, вони вишикувалися в рівні вулиці великого міста, посеред якого здіймався палац. Вежі зі стрілчастими вікнами й колонади галерей видалися Златі такими знайомими, що в неї защеміло серце в очікуванні дива. І диво здійснилося. На обвитому плющем балконі вона побачила коханого.

— Мій принце! Я тут! — вигукнула Злата, і тієї ж миті хмарна каравела розтала й зливою пролилася на землю. На срібних струменях дощу Злата спустилася просто в обійми принца.

Видіння розтало. Злата прокинулася й розчаровано побачила, що все це їй лише наснилося.

— Ох, який це був дивний сон! — скрикнула Злата. — Як би я хотіла, щоб він продовжувався!

— Твоє бажання для мене — закон. Слухай, я буду тобі грати.

І знову музика повела Злату на небесну каравелу, а з неї