Читати книгу - "Новини"

Та й що б я зробив з тим знанням? Забрати і віднести додому? Неможливо — Марина надіне його мені на голову і задушить. А продати я не зумію — який з мене барига? І взагалі, якби в той гуртожиток зайшов не Саша, а якась інша людина, наприклад, я, нічого б не вийшло. Вахтер би зупинив, покупці не з’явились, а натомість з’явилася б міліція.

Віддаю належне: Саша мав інстинктивний кримінальний кураж, що допомагав йому провертати такі оборудки.

Мабуть, я грюкнув дверцятами надто енергійно, тому що зелені очі в дзеркалі заднього огляду беззвучно проказали: «Мудило». Саша і Соня разом повернулися до мене. У синхронності їхніх рухів відчувався майже родинний зв’язок: типу, братик та сестричка.

Вулицю за віконцем окупував слизький безстатевий березень. Щосекунди виникала погроза чергового дощу. Комфортний салон Сашиної «Тойоти» — доброї, ладно склепаної залізними руками японських роботів автівки, видавався справжньою насолодою після всіх цих нервувань і непогоди.

— Де б ми ще зустрілися, журналісте,— вимовила Соня з помітною нудьгою в голосі, немов би чекала когось цікавого, а натомість приперся я. От тобі й «привіт»! Весна загострила кожну рисочку її обличчя, висвітивши його якоюсь голодною принадою. Точнісінько панночка-ляшка, що спокусила стражденного Андрія Бульбу.

— На суді,— припустив я.

— Я туди більше не ходжу.

Сашини очі замиготіли:

— Вона їм усе розповіла.

— Про тебе ж нічого не розповідала,— заперечив я.

— Про мене?

Тут у Соніних очах щось сполошилося, але лише на хвильку, наче в ставок кинули камінець, пішли концентричні кола, а потім він пішов на дно, і все знову стало так само, як і було.

— Маячня,— знехотя пояснила Соня Купер.— Захарченко травить, що героїн розводив якийсь Саша.

— Я навіть на тебе подумав! — підхопив я.

Очі знову замиготіли зеленню.

— Коли б я, Наташа була б жива.

Я продовжив тиснути:

— Так ти її знав?

— Не дуже.

— Ви дружили?

— Ми з різних соціальних страт,— відповів Саша задумливо.— Вона — буржуазія, а я — звичайний роздовбаш...

Він затягнувся зі своєї фірмової піпетки. Салоном розтеклися солодкаві пахощі добрячої марихуани у супроводі специфічного звуку диму, що вбирається на повні легені. У голові в мене спрацював перемикач на режим ейфорії. Скло вкрилося дрібними краплинами. Тротуаром, за три кроки від нас, повз, мов гусінь, людський потік. Тоноване скло захищало нас від сторонніх очей.

Без церемоній (а чого, власне, йому церемонитися?) Саша циганським поцілунком вдув дим у губи Соні і продовжив свої спогади про Наташу Штос:

— Вона була типовою мажоркою. За життя не заробила ні копійки, а понтів, як у імператриці Китаю. Один раз приїдеш до неї на «Ланосі» — весь останок життя буде вважати тебе таксистом. А не замовиш їй «Кристал» за штуку баксів, то ти взагалі в її очах челядь! Таких треба дресирувати. До мене вона, правду кажучи, добре ставилася.

— До тебе всі добре ставляться,— докинула Соня холодно.— Поки в тебе є.

— Коли все це сталося, я відпочивав у Туреччині,— вів далі Саша.— Це така трагедія... Дуже шкода... Гарне було дівчисько, хоч і мажорка.

— Я її попереджала щодо уколів,— кинула Соня, як мені здалося, зловтішно.— Ми навіть «Реквієм по мрії» якось разом дивилися...

Саша почав насвистувати моторошну мелодію Моцарта, під яку в тому фільмі божеволіють, відрізають кінцівки і роблять інші страшні речі.

— Не свисти, грошей не буде!

Соня стукнула його кулаком по плечу, Саша нявкнув.

— Цей суд мені діяв на нерви,— посерйознішала вона.— Не люблю суди. Ставлять купу питань, коли все і так ясно.

— Що ясно? — поцікавився я.

— Ясно, що Захарченко її угробив! — враз перемінився Саша.— З Луговим на пару! Тому що Луговий — лох! А Захарченко — лох у квадраті! Їм кішку нагодувати не можна довірити, не те шо дівчину вмазати! Їх треба в хліву тримати разом зі скотиною, а вона їх у дім пустила!

— Ти добре їх знаєш? — спитав я.

— Розмова стає нудною...— Соня затягнулася із чарівної піпетки і відповіла Саші навзаєм — знову ж таки циганським поцілунком. І все в мене на очах. Ця ідилія починала дратувати, хоча здавалося б — що