Читати книгу - "Вибрані твори"

Бачити щось злого і не втручатися, — пише про Шевченка у «Вістнику» його дослідник Арак, — цього він не міг уявити. Бо це ж було б дивно, щоб побачити — і не покарати.

Те, що для партачів життя є звичайною річчю, навіть просто добрим вихованням, мовчати там, де вони бачать зло, що не зачіпає безпосередньо їхнього добробуту, — те є не до подумання у Шевченка. Він швидше вибачить образу, нанесену собі, бо тут він має право прощати. «Прощати ж за когось, маючи можливість стати в його оборону, це вже шляхетність чужим коштом» (Арак — «Проповідник повного життя»). Негідна правдивої людини, отже — передусім Шевченка.

Партачі ж життя ображаються лише за себе і то там, де ця образа принесе їм якусь користь, а не погіршить стосунків з потрібними людьми і їхнього матеріального стану. Натомість образу іншого, навіть свого приятеля чи однодумця, вони вибачають щедро і легко, цілою душею, не раз поспівчуваючи в очі ображеному, але на цьому те співчуття і кінчається.

Вони вважають, що лихо є не на те, щоб з ним битися, лише на те, щоб його тактовно обминати. А б’ються хай інші, яких вони вважають за дурнів, і то б’ються в якийсь такий спосіб, щоб їхній спокій від цього не терпів. Партачі життя не раз мають вистачальну кількість розуму, щоб зрозуміти, хто має рацію, але ніколи не мають настільки відваги і чесності, щоб стати по боці проповідника якоїсь правди, доки він не став загально-знаним і, так би сказати, усанкціонованим проповідником. Вони не стають ні обіч, ні проти, але вони і не сидять спокійно, продовжуючи свою «незалежну» роботу.

Вони, як соняшники, хилять свої голови, то в один, то в другий бік, залежно від того, в який саме бік падає сонце загальної опінії чи чийогось успіху і де саме можна витягнути максимум матеріальної користі для себе. Під час бурі, під час боротьби, під час гострого напруження двох сторін, коли невідомо кого чекає перемога, вони нездецидовано плутаються між одними і другими, кажучи компліменти то одним, то другим, готові стати кожної хвилини при боці все одно якого переможця, помагаючи йому лише в його останньому ударі, щоб цим дешевим коштом купити собі право бути пізніше в перших рядах коло нього.

І в той час, коли переможці, поконавши ворога, відразу ж рвуться до нової боротьби з живим, це власне вони ще довго дотоптують своїми чобітками поконаного противника, щоб крутнути закаблуком вже на його трупі — і з глибоким версальським поклоном схилитися перед новим сходячим сонцем.

І найцікавіше, що те, що не дається багатьом героїчним зусиллям, це завжди вдається партачам життя.

Псуючи життя, поборюючи не живе, а мертве, заплутуючи правду, удосконалившися просто в цьому мистецтві, партачі життя зробили собі з нього свій фах. Руйнуючи все живе, гаряче і незалежне, руйнуючи свою власну гідність, самі вони завжди живуть з цього і завдяки цьому — якнайліпше. Бо в той час, як інші переживають всі злети і неповодження своєї ідеї, разом з нею виходячи на сонце або усуваючися в найглибшу тінь, партачі життя є завжди елітою, незмінно, після всіх завірюх виринаючи біля нових тронів — все одно яких володарів — із енергією, не зужитою на абсурд якоїсь ідеї, відштовхуючи навіть тих, що всі свої сили віддали власне цьому, нарешті тріюмфуючому, абсурду.

Річ зрозуміла, що люди такого типу не могли зрозуміти Шевченка й інших йому подібних, а Шевченко стояв у морі своїх земляків мов велетенська скеля, яку це море обіймало і цілувало під час припливу, але під час відпливу відкочувалося так далеко, що навіть пісок коло скелі робився сухим і шорстким.

Всі ми знаємо, що багато сучасників Шевченка плакали над його поезіями і в приватних розмовах називали його пророком. Всі ми знаємо, скільки рефератів, ювілеїв, віршів і розвідок було присвячено Шевченкові по смерті, але ось прочитаємо у «Вістнику» за 1939 рік статтю Арака «Шевченко і його оточення», і ми відчуємо не лише те, яким він був самітним серед своїх сучасників, а — що важніше — відчуємо, що й тепер, коли ми з перспективи століття могли побачити в цілий зріст його велетенську постать і оцінити його феноменальну спадщину, коли б він воскрес і почав жити між нами, його самітність не змінилася б. Дарма, що вогненне слово Шевченкової творчості зуміло створити цілі когорти героїв, але навіть воно не в силі було прищепити нашій масі, головним чином її провідній верстві, тієї цивільної відваги, яка б підтримувала й оцінювала одчайдушні чини цих героїв, і бодай у скромний спосіб, не ризикуючи життям, лише — найбільше — добробутом, затверджувала б в цьому житті і їхні вчинки, і їхній авторитет.

Тому так легко уявити собі, як би Шевченко зі своїм бунтівничим характером, незалежною та блискучою думкою і гострим язиком, жив у наші часи і серед нашого суспільства, в додаток, коли тепер нема моди на хлопоманство і нема колишньої безжурної степової гостинності, які не раз змушували оточувати Шевченка бодай поверховною увагою еліти. Можна уявити, як обминало б його багато людей, не знаючи, чи захоплюватися його товариством, чи боятися його, чи хвалити його твори, чи лаяти їх, а головне — коли і перед ким що казати, не ставлячи себе в прикре положення.

Адже ж Шевченко завжди був абсолютно невихо-ваний в очах багатьох зі свого оточення, людина, що завжди загострювала боротьбу з ворогами свого народу, завзято билася з лихом і інших, що відмахувалися, хотіла втягати в цей бій. Одним словом — безперечно не був скромним і лагідним паном, побажаним в тактовному товаристві.